З-під Полтави до Бендер. Крутіж

нинішнього важкого удару й сконає на її руках, кріпилася, поборювала свою м'яку вдачу, щоб

бути йому сестрою жалібницею, а тепер, як промовив, сили покинули її.

Увесь трагізм моменту явився перед нею, як коршун на порхливу пташку, наляг на її ніжну,

радости спрагнену душу. Хлипала й безрадно тулилася до гетьманової груди.

«Чого ж ти, дитино, ну, чого? І добре, що сталося. Переломані леди. Порвані зв'язки з

Москвою. Що гнилого в Україні було - відпало. Що здорове, почне боротьбу за визволення і -

визволиться. Розумієш? Визволиться.»

Дивилася великими, перестрашеними очима. Бачила те, що є, а гетьман передбачував

будучність. Не могла його зрозуміти, але вірила і тая віра заспокоювала її.

«Стільки людей погибло... - лебеділа, - цар такий лютий,» - і чути було, як дзеленькали її

дрібні зуби.

«Цар смертельний, а народ вічний і вічне в ньому стремління до волі.»

«Там... лишилася... Мотря...» - крикнуло нараз її серце і - на той крик гетьман відповіді не

знайшов.

Тихо їхали дальше.

За ними ніби далеке море грало, потонулі дзвони гули, минуле зі стонами западалося під

землю, а перед ними розгорталося невідоме, широке і непевне, як українські степи і як

неосвідомлена душа.

Іноді зупинявся похід. Треба було впевнитися, чи не жене погоня, бути напоготівлі до

оборони, то знову не могли рішитись, котра дорога безпечніша. Тоді підбігав Войнаровський до