З-під Полтави до Бендер. Крутіж

дванадцять моздірів, таких безсилих, як і він, шукають у степу дороги. Знайдуть чи ні?

Промовлять ще своє гомінке слово, чи замовкнуть навіки? Ох, чого ж це так нога болить?..

Ганна Обидовська обтулює накривалом недужого гетьмана. Минула північ, і поранковим

холодом повіває від сходу. Гетьман мовчить, і Ганна з острахом вдивляється в його обличчя.

Боїться, щоб не вмер. «Може, ваша милість вина нап'ються?» - питає несміливо.

Гетьман перечить головою. Його оп'янюють думки. В думках перечисляє втрати і зводить

докупи те, що залишилось. Яка тисяча людей...

Мало... Та зате певні. Певніші від старого Чуйкевича, Зеленського, Максимовича,

Григоровича й Гречаного, що перед самим вирішенням діла перейшли до царя. Так відпала

остання полова від зерна. Щоправда того зерна мало, дуже мало, зате воно цільне й здорове.

По нинішнім кривавім дощі з кожного зродиться колись сто зерен. Не для Москви, а на пожиток

власного народу, бо переможуть голоси землі і крови, сильніші від усіх голосів світу. «Мусять

перемогти» - уголос промовив гетьман, бо він не міг затаїти тієї задушевної гадки.

«Що ваша милість кажуть?» - спитала затривожена Ганна.

«Нічого, Анночко, - відповів ніби байдуже, але як побачив її очі, повні сліз, мов очі

Магдалени, зробилось йому жаль. - Я сказав, Ганно, що наше діло мусить перемогти, бо воно

справедливе».

«А невже ж справедливість є на світі»?»

«Не знаю, але нам треба вірити, що є...»

Замість відповіді розридалася. Доки гетьман мовчав, доти боялася, що він не видержить