З-під Полтави до Бендер. Крутіж

вона козакові... Порівняла їх доля. Одні і другі кочують, там їх дім, де ночують, серед дороги їх

пороги, земля їх мати, а степ батько рідний, такий багатий, а все ж таки бідний, такий родючий і

такий безплідний. Бодяччя, бодяччя, бодяччя... Хтось іде полями і плаче словами без сліз.

Чумаче, де твій віз, козаче, де твій кріс, де ваша слава, жемчужна булава?.. Степи, степи,

степи... Хтось іде полями і плаче словами без сліз... Не дивися туди, в себе гляди... Полудне.

Поле, як море безлюдне, а ти на ньому, як човен, туги і жалю повен, туги і жалю по рідному

краю, мов по втраченім раю. По втраченім навік... Перепливеш сто рік і сто гір перейдеш, а

другого Дніпра не найдеш і другої рідної землі... На чужині, на чужині... І не пригадуй мені ні

хатиноньки в гаю, ні зорішливої ніченьки в маю, ні бабусиної казки, ані дівочої ласки, - на

чужині... І не пригадуй мені землі родючої сили, яку ми кров'ю зросили й засіяли кістками. Вона

ген далеко за нами, як в імлі, а на ній палі, палі, мов стовпи верстові, від Богу аж по Дін.

Поклін їм, доземний поклін із чужини...

Хтось іде степами і плаче словами без сліз.

Полудне. Поле, мов море, безлюдне, не ворухнеться, не шевельне, вітер бадилини не

нагне.

Тишина безсловесна. Як нитка павутини і як мрія дитини, снується казка чудесна.

Привабом русалки від балки до балки тебе веде і від могили до могили, як ангел легкокрилий,

наче до раю, уводить до рідного краю, що колись знов твоїм буде... Колись... колись... Бережись!

Полудниця, облудниця іде. Бережись, бо підведе, і рідна мати не зможе пізнати, - так, як тамтих.

Чув?.. «А наш пан Галаган, гірш татар-бусурман, гірш царів скаженів, як у Січ увійшов. Лилась