З-під Полтави до Бендер. Крутіж

«Ото ж то й є. Холопи царські».

«Ми?.. Що це ти базікаєш, брате? Ми є якраз ті, що нічиїми холопами не схотіли бути, ті, що

своєї держави забажали і свого володаря».

І голови гордо знімали вгору, забуваючи про свою нинішню біду.

Пишна коляса з четвернею породистих коней підкочувала під королівське шатро.

Королівський секретар вибіг їй назустріч.

«Значиться, кримський хан дари королеві прислав».

«Та ж не тобі».

«А про гетьмана забули»

«Обійдеться циганське весілля без марципанів». «Обійдеться...»

«А що, не казав? Це таки Кречетова кобила! - гукав запорожець. - Мишка під третім ребром

з правого боку. Як побачила мене, заіржала. Щоб я луснув, як це не Кречетова Феся.

Віднімемо!»

Сонце воду з людей варило. Над самими головами стояло й пекло. Табор заспокоювався.

Сон навіть запорожців ломив. Лягали під возами і хропіли, ніби гармати гули, ніби щось

варилося в землі. Тільки старі циганки, як відьми, сновигали і ворожили з долонь. Ворожили

старшинським жінкам, бо козаки більше молодими циганками цікавились, а тії, що лиш ввечір, як

місяць викотиться на небо і як зорі зійдуть, покажуть свої «куншти».

Тепер вони в своїх гарних шатрах ночі досипляють, ті Марги, Цори, Імри, мандрівного

племени привабливі доні, - пустоцвіти, перекотиполе... Може, котрій який козак приснився, а