З-під Полтави до Бендер. Крутіж

непотрібно. Так тоді те, що робив цар зі своїми безталанними жертвами, стократ жорстокішим

здавалось.

«До короля ходім, благаймо, щоб заступився за нами, ми ж його союзники».

«Заспокійтеся, люди! - гукав до них Мручко. - Де кум, де коровай! Де цар, а де Очаків. Цар у

Полтаві сидить, чого б то йому їхати до баші? Це навіть не світліший. Москалі так не їздять».

І дійсно, коли валка підкотила ближче, виявилося, що це татарські і турецькі люди, не

москалі. Відсапнув табор. Дехто молився, боязливіші плакали з утіхи, відважніші вибігали

назустріч.

Татарський мурзак провадив невеличкий кінний загін. Коні гарні, а люди погані, косоокі,

грубоскулі, брудні. Але їздці не гірші від козаків.

В декого з наших задрижали жижки. Так би й кинувся на них, погерцював, змірився на

шаблі. Стара звичка.

«Ось якої шаблі нехрист добув!»

«Доброго коня варта».

«А цей ще з луком прибіг».

«Добрий лук від поганої рушниці кращий. Лиш кріпко натягнути мусиш».

«Добрий лук коштовна штука».

«А добра рушниця - ні?»

«Але стріла, погадай, що коштує добра стріла. Випустив і - пропала».

«А куля ні?»