З-під Полтави до Бендер. Крутіж

куплю, там гарні є.»

«Спасибі. Але я до вас, пане сотнику, маю одно прохання.»

«Кажи!»

«Як будете вибиратися в який похід, так візьміть і мене з собою.»

Мручко обіцяв. «А поки що гетьмана, як ока в голові бережи.»

«Бережись», - крикнув чура, обкрутився на одній нозі і побіг до гетьманських возів, бо там

на нього дзвонили.

«Дивна річ, - говорив до себе Мручко. - Як балакаєш з кожним зокрема, то здається тобі, що

в нас усе так, як треба, а прийде що до чого, то виявиться, що ні. Дивний ми народ. Не знати,

кому вірити, а кому ні. Зраджують найвірніші, а найчесніші заплямлюють себе. Жаль, Івана

Чуйкевича нема. Цей вірний був... А Мотря?» - ніби хтось Мручкові пригадав.

«А Мотря?, - повторив, зітхаючи, сотник. - Де вона тепер?»

Споловілим степом тумани мандрували, хмари спускалися з неба, як сірі птахи, вітер до

могили тулився і скиглив. Закосичена калиною дівчина степом ішла і будяки в подолок рвала. -

Пречистій на престіл... чом не васильки, або чорнобривці, купчаки?.. Бо ми хлопці, риболовці,

козаки. Наш талан - чужий лан, переліг; сто доріг і ні одної до власних воріт. Будяк, не маків

цвіт...

«Про що так задумався, сотнику? - мов дзвінок, загомоніла Ганна Обидовська. Мручко

долонею прислонив очі. «Мабуть, хтось їде до нас», - промовив, лишаючи без відповіді її

запитання.