З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Обидовська вискочила на віз. «Добрі очі, сотнику, маєш. Справді хтось їде. І не один, а

кілька возів. Далеко, ще й не зараз будуть».

«Не зараз», - відповів Мручко і спитав, як звичайно: «Що у вас чувати, ласкава

пані?»

«Буцімто ти, сотнику, не знаєш? Хворого дядька доглядаю».

«А кому ж би то й доглядать, як не вам? Ви жінка та ще й жінка гетьманові не

чужа».

«Гадаєш? А на мене дехто заздрим оком глядить». «Хто б то такий?»

«Не знаєш, чи лиш удаєш, що не знаєш?»

«Таки не знаю, пані. І дивно мені, хто б то вам завидувати міг. Доглядати недужого, діло

важке і прикре, невеселе».

«А бачите, що й такі найшлися, - сказала Ганна, і її веселі очі нараз посумніли; уста

задрижали в кутиках. - Сотнику! Вони хочуть, щоб гетьман скорше сконав»... Не вдержалась і

розплакалась.

«Пані моя! Що вам оце! Щось таке й погадати страшно. Прямо гріх. Такої злобної людини й

бути між нами не може».

«Є-є-є! - притупувала ногою. - Є такі, що їх долоня до булави свербить».

«Ось воно як! - погадав собі Мручко. - Тут уже у велике заходить». А вголос відповів:

«Ніколи гетьманська булава легкою не була, а під теперішню хвилину тим паче. Хто б там

спішився до неї. Це вам лиш так здається, пані».