З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Хитнула головою.

«Не здається, а знаю. Бачила, чую. Сходяться, радять, шушукають. Одні за Горленком,

другі за Орликом...»

«А за Войнаровським?» - вихопилося Мручкові питання.

Ганна розридалася: «Його буцімто немає. Буцім гетьман не дядько йому, не учитель, буцім

Андрій не дідич його насліддя. На його глядять, як на зайву людину, кажуть, що молодий, а між

козаків гадячку пускають, що Войнаровський пан, з Понятовським тримає, унію поширити хоче,

чорнять душу, добру і чисту, неповинну... - Говорила скоро, відривисто і схлипувала, як дитина,

якій кривду зробили. - Але я того не стерплю, я на таке й дивитися не хочу. Йду геть».

«Кочубеївна!» - подумав собі Мручко і затривожився, бо знав, що Кочубеївни на вітер слів

не сіють. Ганна весела, як дівчинка, але характером сильна, як мужчина. Заспокоював її, як

знав. Гетьман ще живий і може Бог дасть, що поживе ще довго, замість їсти своє серце

непотрібно, краще доглядати його. Недобре, коли недужий зажурені й сумні обличчя кругом

себе бачить.

«Я йому свого смутку не виявляю. Веселу вдаю, жартую, але на душі в мене мов гадина

в'ється. Не стерплю такої нікчемної невдяки. Андрій свої маєтки й уряди кинув, на службу біля

гетьмана пішов, служив вірно й чесно, гетьман на його, як на свого наслідника дивився, а тепер

що? З чим прийшов, з тим має вертатися? Але куди? Питаюся вас, сотнику, куди? І чому? Тому,

щоб Орлик з Горленком за тую булаву дерся?.. Чи не краще покінчити раз тую шарпанину

гетьманську, запровадивши дідичність влади, як і в інших народів є?»