З-під Полтави до Бендер. Крутіж

«Велика мені честь бути чоловіком. Кусаються, як пси, крутяться, як замотиличені вівці,

вертяться, як тріска в ополонці, один другого на палю саджає, як мотиля на іглу, і це люди? Це

люди?»

«Ваша милість, мабуть, нині лівою ногою з ліжка встали», - відповів йому Мручко.

«А ви хотіли, щоб я на голові ходив?»

«На голові ні, але Рачок так і рачки лазити повинен.»

«І без мене доволі таких, що рачкують, хто перед царем, хто перед королем, а хто перед

гетьманом майбутнім.»

«То й такі є?»

«А ви ж як гадали? Одні перед Войнаровським стеляться, як трава під вітер, а другі перед

Орликом нижче води лягають. Тільки про гетьмана, про Івана Степановича, забули.»

Його голос дрижав. Мручкові жаль зробилося блазня. Руку йому подав: «Не сумуй, брате! Є

й такі, що не забувають і не забудуть ніколи.»

Рачок зіскочив з розвори. «Сотнику! - говорив. - Невже ж ми нашого гетьмана поховаємо в

чужій землі і дальше помандруємо світами?»

В тім простім, буцім дитячім, питанню було так багато смутку, що Мручкові аж в очах

почорніло. «Живі живе гадають,» - відповів.

«Зробимо, що нам мус прикаже. Іван Степанович не схоче, щоб ми замість добувати волю,

біля його могили сторожами стояли».

«Не схоче, - притакнув Рачок. - А все-таки важко самому на чужій землі зоставатися».