З-під Полтави до Бендер. Крутіж

«Мойсей теж помер, не дійшовши до обітованої землі. Але чого ми це Івана Степановича за

живота в домовину кладемо? Хай здоровий живе!» - гукнув, і блазень на кутні зуби всміхнувся.

«Цей один, мабуть, про себе не думає,» - подумав собі Мручко, доходячи до гетьманських

возів. Вартові на сторожі стояли.

Чура вибіг йому назустріч.

«Гетьман тут, чи до короля пішов?»

«Його милість уснув», - промовив пошепки чура. Мручко потягнув його за рукав. Відійшли

кілька кроків на бік, щоб їх ніхто не підслухував.

«Хто біля гетьмана сидить?»

«її милість пані Обидовська.»

«А Войнаровський?»

«І він. Міняються, або сидять удвійку. Як їх нема, то я не відступаю.»

«Гаразд! Пам'ятай же, козаче, що коли б так, не дай Бог, з гетьманом сталося щось не до

речі, то відповіш мені. А з Мручком жартів нема. Прохворощу.»

«Не боюся», - відповів чура і показав схований у халяві кинджал.

«Я ще й пістоль маю. Хай тільки хтось спробує до ясновельможного приступити.»

«Гаразд. А харчі?»

«І харчі безпечні. Ми з панею Обидовською пильно дивимося, щоб не підсипали чого.

Відомо нам, що цар на життя Івана Степановича важить, так і пильнуємо.»

Балакав, як старий, бувалий чоловік. Мручко похвалював його: «У Бендерах шаблю тобі