З-під Полтави до Бендер. Крутіж

польському фронті, Жданович, замість кріпкою рукою здавити сваволю черні, покинув фронт,

лишив свого союзника Ракочого, і рушив до Чигирина, щоб там, борони Боже, без нього не

вирішалося питання гетьманського насліддя.

«Боже ти мій! - скрикнув Мручко. - Які ж ми непоправні.»

Орлик похилив голову. Зрозумів виклик Мручка. Хотів виправдуватися, та не знав

як.

«Сідай, сотнику! - почав, вказуючи на лаву. - Ти втомлений. А може, й голодний?»

«Спасибі. Мене вже добрі люди погостили. Голодний я тільки добрих новин та мудрого

слова.»

«Вірю тобі, так за цей хліб у нас тяжше, ніж за насущний. Мало нас, а гадок багато. Боюсь,

щоб не прийшлося нову біду терпіти, якщо в нас єдиномислія не буде.»

«Не буде, бо закону нема.»

«Закону?»

«Може, я злого слова вжив, бо невчений. Хотів сказати, що коли б по Богдані одідичив був

його булаву його син, Юрась, може б і руїни в нас не було.»

«Іван Степанович сина не має», - відповів нараз Орлик, зрозумівши, куди-то прицілюється

Мручко.

«Але небожа лишає поміж нами.»

«Молодий на гетьмана пан Андрій Войнаровський, кажуть старшини.»

«А невже ж король Карло старший від нього? У нас все так: один старий, другий молодий,