З-під Полтави до Бендер. Крутіж

«Чекайте тут. Я поскачу вперед. Як крикну «пугу!», так тікайте хутчіш у степ, лиш не туди,

звідкіль прийшли ми, і не гуртом, а в роздріб. Як же свисну, так це значить, що можете їхати

безпечно над Бог, до мене».

Ждали довгу хвилину. Мручко не пугукав і не свистав. Боялися, чи не лучилося з ним що

злого. «Не лишимо ж нашого сотника в біді», - рішили і кілька їх поскакали вперед. Не разом, а

один по другім , як стрілки, пущені з велетенського лука невидимою рукою.

Аж ось і свист пронизав свіже, поранкове повітря, не людський, а пташачий свист. І ніби

птахи зірвалися й летіли над Бог.

«Скорше, хлопці, скорше! - принаглював Мручко, - не за горами день».

Перший роздягнувся, прив'язав убрання до кульбаки, примістив зброю й нагнав коня у воду.

За конем і сам скочив, а за ним пішли інші, шведи також.

Зразу вода була глибока, тільки вуха коням спливали.

«Хвоста держись!» - погукував Мручко.

І, без сорому казка, слабші дійсно хапалися кінських хвостів і бідна худобина, і так уже

обвантажена, мусіла сама плисти та ще й людей тягнути за собою. Але таких не багато було.

Більшість козаків, а так само й шведів, з насолодою поринала в холодних хвилях ріки. Вода не

тільки сполокувала з їх тіла піт, кров і всіляку нечисть фізичну, але здавалося, що також душі їх

обмиє з усіх тих злочинів і гріхів, якими в численних боях і сутичках з ворогом осквернили.

Вийдуть з Богу, ніби поєднані з Богом.

Щоб лише вийшли.