З-під Полтави до Бендер. Крутіж

на другого сядеш».

Мручко козацького добув. Цей, ніби свого чоловіка почув, ішов, не супротивляючись.

Відійшовши кроків сто від обозу, посідали козаки на коней і пустилися чвалом.

Мручко провадив.

Чув, як іржали коні під ними і в обозі. Догадувався, що далі буде. Збудиться, може, який

москаль, протре очі, хвилину надслухувати стане, чи не вовки це підкрадаються до коней, і

знову засне, як муха. А хоч би й других розбудив, хоч би й побачили втрату, так шукай вітра в

полі.

Щолиш ранком побачать сліди, але гнатися буде вже запізно. Мручко навіть не озирався

позад себе, лиш прямував туди, звідкіля вийшли, до решти товариства. Чекали, притаївши дух у

собі.

«Свої, свої! - заспокоював їх Мручко здалека. - На коні, панове, на коні! Поки засвітає, треба

нам переплисти Бог».

Зірвалися і скочили в сідла.

«А не забудь там шаблі, або кріса котрий!» - остерігав їх Мручко.

«Все одно, що голову забули б», - відповідали йому.

Так тоді: «В похід!»

І довгий шнурок їздців за своїм провідником потягнувся в напрямі широкого Богу.

Нічний туман висів над рікою, і трава ще не сріблилася й не рум'яніла, як Мручко зупинив

своїх людей.