З-під Полтави до Бендер. Крутіж

як ми: ніс наповздовж, а рот наповперек і душу якусь мають. Так після того, що я під Полтавою

бачив, то вже їх жалувати не стану. Так мені, Боже, дай зі шаблею в руці сконати, що ні. Та же

то, вважаєте, не люди, а звірі. Як би їх намножилося більше, то нема що нашому братові робить.

Увесь світ закріпостять і понівечать. Людей живцем з'їдять. Мучителі».

«Катюги».

«Антихристове кодло».

Мручко думав і слухав. Така розмова для нього не новина. Між козаками часто-густо

лучався такий, що бився, як чорт, а після бою розжалоблювався, як жінка. Особливо селянські

сини, що плуг за шаблю проміняли. І цей рубака з таких. Він відомий був з того, що по кожнім

бою каявся і постив та зарікався, що вдруге не піде. А при найближчій нагоді зітхав і гострив

шаблю. Звичайно перший ішов. Але якщо він нині вже іншої співає, так видно, що москалі дійсно

розсердили наших докраю.

«Гадаю собі, панове товариство, - почав Мручко, - що ми гаразд зробили, показуючи

ворогові зуби. Хай бачить цар, що хоч нас побив, так не побідив. Хай знає, що козаки не

боягузи».

«І не такі відступники, як їх старшини».

«Не такі зрадники, як Нос і Галаган, щоб їх земля свята не прийняла».

«Щоб вони чортові хвіст чесати пішли».

«Та тоді, - вертався до свого Мручко, - і нема що й балакати про те, що сталося, а треба

нам подумати про те, що нас чекає».