З-під Полтави до Бендер. Крутіж

не постановили, бо гадають, що до самого Бога козацької душі нема. Потриножили коні і сплять,

як мерці. Хочете, підемо туди».

Зірвалися на рівні ноги.

«Не всі, не всі. Треба ж когось біля коней лишить».

Залишили таких, що мали поранені ноги і не могли йти з ними.

Ніч мати, а степ батько. Обоє сприяли козакам, як своїм дітям рідним.

Ніч захмарила небо, степ шумів, щоб москалі козацької ходи не чули.

А козаки не йшли, лиш вовками-сіроманцями мчали, сугаками скакали, полозами під

московський табор підповзали.

Мручко добре казав. Не вгадав тільки, що це був головний табор московський, а лиш кілька

десятків возів, що з харчами за Волконським тягнули. Вони, що лиш підвечір доплелись і люди

були до того втомлені, що, де котрий упав, там і лежав, як камінь, забувши про ввесь світ.

Навіть коней стриножити не вспіли. Тільки декотрим передні ноги попутали і то лиш

верховим, а возових так пустили. Одні паслися, другі біля возів лежали.

«Товариші, - наказував Мручко, - людей не займать, негарно сонних мордувати. Ми не

горлорізи. І коней лежачих не бери, бо це втомлені. Вибирать попутані та потриножені, це

жвавіші, і до побігу скорші. Пута ножем розріж, за уздечку і в степ, туди, звідкіля прийшли ми.

Там на мене заждіть».

Ще він не скінчив, як козаки кинулись до роботи. Упоралися скоро і справно, в одн мить.

Деякий не одного, а два коні за уздечку провадив. «Пригодиться, - казав. Як утомиться один, так