З-під Полтави до Бендер. Крутіж

21.

«Пугу! Пугу!» - козацький клич стривожив степову тишину ночі.

«Пугу! Пугу!» - стали відгукуватися далекі голоси.

«До мене! Я тут!» - гукав направо й наліво Мручко, поклепуючи коня по шиї. Московський

кінь, але козацького хову, ніби розумів його; не іржав, тільки боками робив, бо притомився

сильно. Мручко не жалував його, втікаючи перед москалями. Тепер він безпечний. Знав степ. Не

раз і не два проходив туди, ще молодиком бувши. А пізніше також. Він тут як на своїм подвір'ї. А

для москалів той самий степ - це зелена безодня, - скочиш і проковтне тебе, як муху пес. Та ще

вночі, коли нічого не бачиш, лиш бурі вали кругом себе, що бушують і шумлять зловісно.

Мручкові люба та розмова в степу. Він буцім розуміє його. Знає, як трава шумить, коли

більша ватага надходить, і як шелестить вона, коли наближається лиш один чоловік. Трава йому

й погоду віщує й перед бурею остерігає, знає її знаки і прикмети. Він і степ - одно. Полюбилися

змалку. І тепер цей степ притулив його до себе, як брата. І так йому тут добре і безпечно, як

ніде. Нічого й нікого не боїться. Навіть утоми не чує, хоч півднини бився. Степове, свіже, пахуче

повітря протверезило його, скріпило, викупало, як купіль солоамська.

«Пугу-пугу!» - вискакують голоси з трави і біжать до Мручка.

«Я тут! Я тут!» - відповідає вдоволено Мручко.

За хвилину сидить у гуртку товаришів недолі.

Стриножені коні пиркають і пасуться. Козаки й шведи лежать і відпочивають. Потрудилися

нині.