З-під Полтави до Бендер. Крутіж

останню. Але Мручко знає, що хай він лиш поділиться з товаришами, то зроблять це й інші.

Добув повну пригорщу й подав. «Поділіться!» І дійсно, за його приміром пішли й інші. Кулі є

і далі стріляють. Бах-бах...

Боже! Коли тому кінець?

Ворог, як хвилі, пре. Що одна об берег розіб'ється, то друга напливає. Так раз-у-раз.

І знов той сам зловіщий шепіт: «Куль нема!»

Мручко ніж із пояса добув. Шахнув і гузик від контуша відрізав. Барилочка, якраз величини

кулі, повна й важка. Відрізав другу, третю, усі. Набив, - стріляє. Другі те саме зробили.

А ворог вже їх ізліва заходить.

Мручко глянув. Небагато їх. Душ десятків два, не більше. «Пустити їх!» - шепнув до

товариша і відставив десятьох щокращих рубак. «Як перебредуть, тоді з шаблями на них».

А сам вдає, буцім підступу московського не бачить. Шелестить шувар, плюскотить вода,

крізь шувар світяться людські очі. Двадцять опішених драгунів кидається на Мручкову дружину.

Та ще вони й десять кроків не зробили, як посипалися на них козацькі шаблі.

Мигтять, блискають, тнуть. Голови, як маківки, злітають, груди розфалатують надвоє.

Червониться Бог.

Сонце на правому березі сідає. Велике, гаряче, не золоте, червоне. Москалям приском

просто в очі сипле, сліпить їх.

Певні були, що як зайдуть козаків з боку, так бій зараз таки й скінчиться. Вже й другий відділ

за першим пустився і на такий самий кінець. Козаки від побитих драгунів фузії й мішки з кулями