З-під Полтави до Бендер. Крутіж

вертатися сором, а може, й кара. - Роби, що хоч! Офіцери нараджуються, але нічого мудрого

придумати не можуть, лиш здорово кленуть. Коли б ті прокльони в Бога силу мали, то Мручко

вже напевно не жив би.

А так він, як той скельний орел, або як дикий кіт, зором певним за рухами ворога стежить.

Що який відділ рушить з берега, щоб козаків справа, або зліва зайти, дає знак,

гримлять самопали і москалі, як грушки з гілляк, падуть з коней у болото. Ще раз! Ще раз!

Ще! Та незважаючи на те, ворог не подається. Пішо проти піших іде. Злазять із коней,

формуються, наступають.

«Приціляйсь! Кулі щади! В груди мір» - гукає Мручко.

Ні одна куля даром не вилітає з дула. Драгуни, як колоди, в болото падуть, по них ступають

другі, як по мості з тіл людських.

Всіх обхоплює бойове завзяття. Забувають про ввесь світ, не страшні їм ні рани, ні смерть,

одного лиш хочуть - перемогти. Козаки - не даться, москалі - добути. Вперед, вперед! За царя,

за отечество, за віру! - Наче б то з бузувірами бились.

«Приціляйсь!» - гукає Мручко.

«Сотнику!» - відповідає йому хтось тривожно. - Куль нема!»

Слово, якого Мручко одного тільки й боявся. І воно впало. Мусіло раз упасти. Він це знав...

Куль нема... Нема куль... Кров бухнула до лоба. Гадав би ти: заллє... Куль нема... Руку в карман

пустив. У нього ще є. І, мабуть, не в нього лиш одного, тільки що козаки нічого так не щадять у

такій пригоді, як теперішня, як куль. І нічого так не бояться, як того менту, коли вистрілять