З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Балакали, буцім ворог ще десь геть-геть. А він густою лавою підсувався до них.

«Як під Переволочною», - твердив Мручко.

«Цілком так. Не люблю двічі того самого робить. Братця! - гукав. - Лізе їх, як сарани.

Шанують нас, пошануймо і ми їх. Добре мір, бо я не люблю калічити людей... При-ці-лись!»

Московська кіннота, під'їхавши на яких тисячу кроків, зупинилася; їздець поправився в сідлі,

хто коня по шиї поклепав, хто приспособив спис, хто курок оглянув, або заложив новий кремінь, -

чекали. Аж нараз команда і батальйон зірвався з місця, як тигр, що зачаївся був на свою жертву,

а тепер кидається на неї.

Наскоком ішли.

Козаки чули, як постогнували коні і як їм у черевах хлюпотіло.

«Гур-ра!»

Припустили їх на віддаль стрілу і - ба-бах. Закурилися дими, скричали птахи, покотилася

луна полями.

За опоною диму гоготіло: стони, верески, крики. Коні порскають, іржать, люди благають

рятунку, ревуть; чути крик офіцерів, щоб формуватися в лаву.

По димах бачать вони, де ворог, та нелегко приступити до нього. Берег стрімкий, а там

болото, комиші, осока, верболіз, і серед того дряговиння Мручко зі своїми засів... Бери його.

По стрілах міркують, що козаків мабуть небагато, на рівному полі може б в один мент дали

їм раду, але тут?

Ніяково по гармату слати, бо ворог слабий, а порожніми руками та ще й зі стратами