З-під Полтави до Бендер. Крутіж

«А до того, бач, що Бог і українців создав і землю визначив їм гарну, плодючу, ростіть і

розроджуйтесь щасливо!»

«І що?»

«Що? Аж ось і чорт прийшов, бороду чоловікові божому почепив, голову в плечі всадив, очі

наскіс, скули наверх, злости в серце впустив і - вийшов москаль. І з тої пори між нами і ними

ненависть і війна. А чого? їй Богу, не знаю. Сиділи б собі вони на своїй, а ми на своїй землі, було

б добре. Як Бог приказав. Захищалися б вони від Азії, а ми від турків, чи від кого там і не гнівили

б Бога та не радували б чортів. Ні, лізе москва до нас, що годі обігнатись, як ось і тепер. Але

гадаю, що і з нами так, як з тою пшеницею буде».

«Що чорт ратицею в землю втоптав?»

«Еге ж. І нас так втоптують чорти у землю на те, щоб ми з весною ще краще розрослися».

«Можливо», - притакують йому.

Не інакше. Бо звідки і бралося б оце наше завзяття? Чи то нам треба було тут сидіти і

смерті заглядати в очі? Чкурнули б собі, заки Волконський надтягнув і - поминай, як звали.

Пересиділи б у траві до ночі, а тоді, кому хочеться на турецьку землю, перебрів би Бог, а кому ні,

так заліз би в який бурдюг, чи де і сидів би, як борсук у норі. Ні. Щось тобі приказує: держись.

Убивай других, бо тебе вб'ють. їй Богу, дивний цей світ».

Старий козак головою кивав. «Так воно, так. Чорт його батька зна, пощо ми тут засіли».

«Мручко казав», - підхопив котрийсь.

«Правда, Мручко казав». Мручко робився авторитетом.