З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Сонце звернуло з полудня, як горі понад Бог став посуватися московський більший відділ.

Цілий батальйон.

Козаки за той час підкріпилися гарненько, бо було чим. Турки всячини довезли. На голод

годі нарікати. І на спрагу також. Ракії й вина було більше, ніж треба. А тютюн...

«От гарний тютюн мають нехристи погані!» - хвалили собі козаки і мурликали під носом: «А

тютюн та люлька козаку в дорозі пригодиться».

Поївши, попивши та закуривши люльку, стали думати над суєтою мирською. Котрийсь і

почав: «От і їхали собі москалики на конях, коники басували, їздці гордо розглядалися по світі,

буцім він цілий тільки до них належить, а тепер, бач, лежать як гнилі колоди. Один кивок і нема

чоловіка. А світ, як стояв, так і стоїть, тільки він уже не твій, а тих, що остались живими. Глупо

як».

«Так Бог дав, видно, що так і треба», - відповідає йому сусід.

«Новину ти мені повів. Бог дав. А ти не чув, як Бог світ творив, а чорт псував?»

«Не доводилося, чути».

«Так я тобі скажу. Посадив Бог зерно пшениці, а чорт ратицею у землю затоптав. Гадав,

зігниє зерно. А на весну, дивиться, пшениця гарно зійшла і сто зерен з одного дала».

«Так що?»

«Значиться, не на чортячому, а на Божому стало. Сотворив Бог коня, а чорт йому вуха

натягнув і обскубав хвіст та ще голос попсував і вийшов осел».

«їй Богу, не знаю, до чого ти ведеш».