З-під Полтави до Бендер. Крутіж

душу спасли.

Козаки все те бачать і чекають, коли стежа до них підійде. І чи підійде? Може, повернуть

коней назад, бо й так забрели далеко... Не повертають. Ідуть. Обережно, поволеньки, очима

кидають кругом.

Мручка руки сверблять.

«Приціляйся!» - кричить.

«В голову мір. Коней щади. Худобина невинна».

Козакам того й казати не треба, шведам також.

Кламцнули курки, блиск, гук, - і стежі нема. Лиш стривожені птиці над очеретами літають,

лиш наполохані коні зриваються, кидають собою, скачуть, біжать, одні без їздців, другі їздців за

собою волочать, тих, що ніг зі стремен вихопити не вспіли.

Козаки вискакують з корчів. Кілька гарних коней зловили, до трупів припадають.

«Тільки кулі й порох бери!» - гукає на них Мручко. «Більше нічого нам не треба».

І дійсно, козакам більше нічого не треба, бо й так їх переправа через Бог чекає, якщо у

дальшій боротьбі не поляжуть. А що та дальша боротьба неминуча, це для всякого ясне, як

божий день.

Хоч би Волконський серед гамору, який тепер кругом лунає, і не запримітив того, що тут

сталося, то все-таки згодом побачить, що одна стежа не вернулась і пішле сильніший відділ у

розшуки за нею.

Так воно і сталося.