З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Незабаром і другий допливе, і третій, - усі.

Не спішися, князю Волконський, не підпалюй даром коня, гетьмана й короля не дістанеш до

рук. Вони вже на турецькому боці.

Закоротка рука, закоротка...

Мручкові на душі легше стало.

Тепер ще одна жура - шведи.

Гарні вояки і непогані товариші. Зжився з ними. Жаль, що їх Волконський, як стадо баранів,

перед собою пожене. І не всякий зайде. В декого ноги - одна рана. Інший охляв. Як удруге таку

далеку дорогу пройде?

Мручкові мороз по спині пішов, як собі про це подумав. Жаль людей. їх тут сотень кілька.

Можна б з москалями ще яку там годину пограться. На неволю ще час... Іде і толкує їм, як може.

Перечать, уставляються і відходять туди, де табор над рікою стояв. А там турки драбанта

скачуть. Бояться, щоб і їх москаль у полон не забрав.

Мручко сміється в душі: «Собаки! Не краще було нам учора човни дати? Були б ми

переправилися спокійно і як Бог приказав. А нині через вас 500 людей у неволю піде. Добре вам

так, наїжтеся страху».

«Панове товариство! - звертається до своїх. - А що нам тепер робить?»

«Що, сотнику, прикажеш, то й робитимем».

Мручко тютюном люльку набиває. Спокійно. Тривоги на його виду ані крихти. «Як я собі

своїм дурним розумом гадаю, то не від речі було би ще яку там годину-дві загаяти москву».