З-під Полтави до Бендер. Крутіж

далекім, другім березі Богу.

Мручко задиханий прибіг.

«Панове! - гукав. - Не цілої півмилі відціля такий брід, що аж любо. Хто коня не має і пливе

недобре, махай туди».

Потягнули за ним.

Там дійсно такий брід був, що аж любо. Тільки при березі глибінь, в яку не всякий мав

відвагу пірнути. Особливо шведи - ні. Деякий вже й розібрався, та побачивши, як козаки скакали

і щезали в воді, щоб ще лиш далі виплисти на мілину, одягався назад.

«Краще на човни підождать. За годину-дві будуть назад».

Але які ж бо довгі ті години. Кожна хвилина - віки. Птахом полетіли б на другий бік, так крил

нема. Треба ждать.

Ждало їх кількасот. Здебільшого шведів. Козаки, хіба старші та покалічені, не йшли у воду,

бо годі. Мручко також.

Він чув, що тут йому місце.

Все поглядав на схід. Визирав москалів. Долоню до чола приклав. Виднокруг перед

хвилиною ще такий ясний і чистий, що можна було бачити, як небо стикалося з землею,

затьмарився нараз.

Ніби хмара насунулася на його. Зразу легка, голуба, вітряна, щодалі, то тяжча і темніша.

Наближається, ширшає, росте.

В хмарі ніби вогники легкі то займаються, то гаснуть... Зброя мигтить... Вони.