З-під Полтави до Бендер. Крутіж

«Еге ж! На лопаті...»

«А човни від чого?»

«Човнів не дають купці.»

«Віднімемо. Король наказав.»

Орлик здалеку побачив короля. Сидів на возі, ліва нога випрямлена, рукою показує на

другий берег Богу. Волосся на висках торчить, як у Меркурія на шапці крила.

В очах блакить жнив'яного полудня. «Прийшов до себе, відмолоднів.» - подумав собі

Орлик.

Король дійсно не той став, що був учора.

Давня енергія вернулась. Щось кричав до своїх людей. Орлик не чув, але догадувався, що

король дійсно давав наказ силою брати човни у турків.

Біля берега стояв великий, новий баркас, той, що його баша по короля прислав.

На баркасі сиділи козацькі жінки зі своїми вбогими статками. Турецькі гребці-перевізники

бігали, кричали, вимахували руками, билися в груди й дерли на голові волосся.

«Баша не велів, баша не велів. Лише король і його найближчі, більше ніхто» - кричали.

Але королівські трабанти віднімали від них весла, а найверескливіших брали за обшивку і

по містку відводили з баркаса на берег.

Ті з криком лізли до короля. їх не пускали.

«Заткать їм горло!» - казав король, кидаючи пригорщу срібла.

Турки жадібно кидалися на гроші й заспокоєні відходили на бік.