З-під Полтави до Бендер. Крутіж

який думав за всіх і за всіх рішав, а других не приучував до того, навіть свого небожа ні, хоч і

готовив його до наслідства по собі. Так тоді, щоб задум гетьмана Мазепи не зійшов разом з ним

до могили, треба не кому іншому, а йому, Орликові, брати цей важкий хрест, - булаву.

«Для справи, чи для слави?» - нашіптує йому злобний голос до вуха.

«Перше одно, а чи друге прийде? Як Бог дасть, так буде,» - заспокоює себе

Орлик.

«З вас усяк гадав так. Справа, справа, справа... щоб лиш у руки булава, а там... бам-балам

у старий дзвін, щоб лиш я, а не він, у Москву на поклін, або в Варшаву понесеш гадку лукаву, а

все для справи, для справи!» - шелестить злобний голос травою...

Шумить широкий Бог, меркнуть на небі зорі, вітрець від моря повіває...

Орлик не то спить, не то думає. Як огні в далечині, мерехтять ясні думки. «Щоб лиш я, а не

ти, Пилип, а не Андрій... Кріпко стій і не млій, бо це бій-перебій, бій сумлінь, - амінь... »

Сумління не дає йому спокою.

Приймати булаву, яку гетьман готовив для Войнаровського, це значить - піти наперекір

гетьманові і скривдити Войнаровського. Це не по-товариськи і не по-лицарськи.

Орлик шукає виправдання для себе. Пригадує собі, що гетьман у таборі під Полтавою

казав: «За булаву не сперечайтеся. Вона важка. Хто більше сили матиме, хай бере і хай рішає

момент, а не жадоба чести, добро народу, не привата.» Орлик кожнісіньке слово пам'ятає, але

не забув також і тієї нотки, що в голосі гетьмана дрижала.

Так, мабуть, балакав покійний Богдан, тоді, як радив вибрати гетьманом Виговського, а не