З-під Полтави до Бендер. Крутіж

себе. «Що скаже Войнаровський?»

Стільки літ прожили разом у службі, Орлик гетьманові, Войнаровський своєму дядькові.

Войнаровський, колишній подстолій брацлавський, син гетьманової сестри, не гордував

Орликом, бідним шляхтичем ошмянським, який, дякуючи протекції гетьмана, вибився на верхи

суспільні. Войнаровського гетьман покликав до свого боку. Він кинув уряд і маєтки, поступив на

гетьманську службу, служив вірно, пильно, щиро. Гетьман полюбив свого небожа і, не маючи

сина, готовив його на наслідника. Думав про дідичність булави.

Орлик знав, скільки лиха натерпілася Україна від виборности гетьманів. Не перечив, що

дідичність поклала б край боротьбі за булаву, сварам, колотнечам і домашнім війнам. Вірив

навіть, що гетьманові вдасться здійснити свій великий задум. Так що ж? Полтавський бій поклав

усьому край. Замість творити нове, прийдеться старе латати.

Коли б гетьман виграв був війну і, вмираючи, передав булаву Войнаровському, то сумніву

нема, що старшини пошанували б його останню волю, але він війну програв, він кінчить куди

трагічніше, ніж покійний Богдан. Його ім'я будуть виклинати в церквах, його пам'ять буде

зогиджена в народі, його небожеві нема що числити на вдяку й прихильність загалу. Як замкне

очі Мазепа, прийдеться вибирати нового гетьмана, людину, яка була б здібною рятувати останки

розбитого державного корабля, оці Remanenta naufVagio erepta[5]. Войнаровський до того

нездатний. Він, як сонце, задивлений був у свого дядька. Якщо те сонце погасне, для його

потемніє світ. Він привик безумовно слухати і сповнювати дядькові накази точно, пильно,

справно, але сам наказувати не вміє. Оце й є той лихий наслідок режиму великого гетьмана,