З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Сяяли зорі і шумів широкий Бог.

18.

Орлик не спав. Він прямо забув спати. Снувався по таборі і завидував тим, що де-небудь і

як-небудь притулившися до землі, хропіли. Щасливі!

Йому, хоч і стуляться повіки, так найлегший шорох розплющує їх. Будиться, надслухує,

тривожить. І чим тихіше кругом,, тим більший гамір у його голові. Хмарами думки налітають і, як

ворони, б'ються: «Ти спиш?... Не смій... Для других сон, ти слухай і дивися... Втома? - На неї хай

нарікають інші, не ти. Мусиш бути сильним, твердим, кожної хвилини до діла готовим... Кажеш,

ти тільки чоловік?.. Так пощо вискакував з гурта? Треба було остатися в родовім кублі

ошмянської шляхти й жити, як вони. Треба було й далі писати своїх Альцидів й Гіппоменів, а не

поривати очей на булаву. Хто вище стоїть, мусить дальше глядіти.»

«Я очей на булаву не поривав і не пориваю», - боронився Орлик. «Я її прийму, як

конечність.»

«Ха-ха-ха!» - сміявся злобний голос. «Добра мені конечність. Всі гетьмани приймали її до

рук, як конечність, і Мазепа, і Дорошенко, і Виговський, - усі. І кожний гадав, що докаже того, чого

не доказали інші... І ти не що інше гадаєш.

Орлику, орлику! Високо літаєш, далеко буяєш, бе-ре-жись, щоб низько не сів.»

«Крила сторощу, а лету не знижу», - відповів, прокидаючись Орлик.

«Хрест, не булаву прийму, - знаю це.»

«І не боїшся?»