З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Голосно заспівати.

Нехай би моя кобза знала,

що мене рука християнська поховала.

А вже мені старенькому без кобзи пропадати.

Не зможу я по степах чвалати,

Будуть мене вовки-сіроманці зустрічати, Будуть ділом за обідом коня мого заїдати.

«Атю! А-ву-тю-га» - почулося нараз.

Козаки схопилися на рівні ноги. Тільки кобзар сидів, як статуя, вдивлявся у бандуру, ніби

ждав, поки не вилетять з неї останні відгомони звуків, добутих його рукою.

«Вовки. Вовки... А-ву-тю-га! А-ву-тю-га!» - понеслося кругом.

Тічка голодних вовків підсунулася під самий табор. Степові коні, знайомі з ними, збилися

вкупу, головами досередини, щоб задніми ногами відбиватися від ворога. Ті, що не бачили

вовків, наполохані бігли в табор. Козаки ловили їх і довго не могли заспокоїти: дрижали, як у

пропасниці.

Зірвалися і шведи, але не відганяли вовків, лише здивовані слухали, як вони вили, відігнані

козаками від табору далеко в поле.

Довго в нічному тумані на миршавих полях то займалися огники зеленаві, то гасли. Вовки

очима світили. Подалися на схід.

«Може, по дорозі на москалів наскочуть», - казав Орлик до Мручка.

«Хіба на якого, що прилишився», - відповів Мручко і задумався. «Але знаєте, пане писарю