З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Лежав, згадуючи свій останній бій з москалями біля Переволочної. Привиджувалися

альбеділівські офіцери, що рапірами прокололи себе, бо не хотіли тих рапір здавати і йти в

полон. «Господи, прийми до свого царства небесного їх лицарські душі». І перехрестився.

Зітхнув. «А все ж таки краще живий хорунжий, ніж мертвий полковник», - подумав уголос.

«Як кажете?» - спитав тоненький голосок.

«А тобі що до того? - відповів Мручко. - Таке мале й не спить, тільки снується та лякає

людей».

«Сон мене не береться, пане сотнику».

«Бо нічого не робиш, лиш блазнуєш. Якби ти, дитино, хоч коней пас, або чоботи чистив, так

і спав би».

«Працюю язиком, бо до того мене мій пан покликав», - відповів Рачок.

«То було колись, тепер інші часи. Промишляй, небоже, бо пропадеш, як на ярмарку

собака».

«Знаю й журюся. Прийдеться турченят по вулицях смішить, як гетьмана не стане».

Мручко скипів: «Тю на твою дурну голову. Вже і смішак похоронної співає. Що вам сталося,

люди? На кого глянь, - на кутні зуби сміється. Невже ж ви гадаєте, що доля слинявих боїться?

До неї, як до полохливої коняки, сміло підходь, а то як побачить, що боїшся, копитами тебе по

зубах заїде. Не першина. Поткнувся, так не лежи, а вставай і дивися, як би то ворога і де б то

його так глемезнуть, щоб він ногами накрився».

«Гетьман важко хворий»... - з жалем проговорив Рачок.