З-під Полтави до Бендер. Крутіж

«Гадаєш, синоньку, що я гетьмана менше люблю, ніж ти? Якби я знав, що продовжу його

життя, то дав би свою кров перелить у його жили, бо знаю, що таких сотників, як я, багато, а він

один. Але це неможливо, бо Бог сильніший за нас. Нам треба жити й кожному своє діло робить.

Твоє діло сміх, а не плач».

«Сміятися крізь сльози?»

«Хоч би і крізь сльози, а смійся. Поки гетьман живий, сміши його, а помре, то побачимо, що

буде. А тепер іди до Люксенбурга і спіть оба, бо від невиспаної голови толку не вимагай.»

«А ви чому не йдете спати?»

«Я не ти. Мій сон, як у того журавля, що стада пильнує. Спить і камінь у нозі тримає. Засне,

камінь упаде і він будиться. Так і я. Що ти себе до мене рівняєш? Іди-йди!»

Рачок поштигулькав далі.

«Навіть блазнові фантазії бракує, - кивав головою Мручко. - Погано з нами, погано».

«Не спиш, сотнику?» - почув за собою голос Орлика. «Не сплю, ваша милосте, як і ви».

«Так ходім оба по обозі». «Ходім».

Обходили варти, надслухували, чи не почують зловіщого тупоту московської кінноти від

сходу, зближувала їх журба про долю табору.

Табор спав неспокійно. Голодні коні поверталися на схід та іржали, ніби просили, щоб

вертатися у трав'ястий степ. Діти зривалися зі сну й плакали, бо їм увижалася московська

погоня, про яку тільки й чули за днини. Жінки заспокоювали їх, а самі того тільки боялися.