З-під Полтави до Бендер. Крутіж

За табором, на відшибі на захід бреніли струни бандури. Пішли туди.

Старий запорожець перебирав жваво пальцями і співав тремтивим голосом: Ой на

татарських полях, На козацьких шляхах, Не вовки-сіроманці квилять-проквиляють, Не орли-

чорнокрильці клекочуть і під небесами літають, То сидить на могилі козак старесенький Як

голубонько сивесенький У кобзу грає-виграває, Голосно співає...

Гурт козаків обступив старого бандуриста. Хто сидів, а хто лежав на череві, слухаючи й

дивуючися, як такі грубі, до шаблі звичні пальці добували такі тендітні звуки.

«Дивний народ, - говорив Орлик до Мручка. - Втомлені і, здавалося б, безсилі, як під зиму

муха, і замість спати - слухають, як кобзар співає». «Бо це не пісня, а життя, ваша милосте».

«Сумна пісня».

«Так, правдива. Я смутку не люблю. Але цей мені по душі. Не розжалоблює, а підштовхує

до діла».

Запорожець далі грав.

Кінь біля його постріляний, порубаний, Ратище поломане, Піхва без шаблі булатної, У

ладівниці ні однісінького набою. «Буцім у нас тепер», - завважив Орлик.

«Не раз таке бувало і не пропали ми. Так не пропадемо й тепер».

«Гадаєш?»

«Знаю».

Коли б мені Бог поміг старі ноги розправляти, За вами поспішати,

Може б, я ще здужав на останку віку вам заграти,