З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Для всякої безпеки вози уставили в чотирикутник, з драбин поробили фігури, і дбайлива

ніч-мати стала вколисувати до сну своїх безталанних дітей.

Та не всі спали. Жінки журилися, як звичайно. Не так тим, що треба, як більше пустяками.

Згадували свої хати й хазяйства і порівнювали нинішню нужду з колишніми багатствами.

«В мене там таких шість контушів залишилося, що й гетьманисі не сором».

«А гадаєте, що в мене скрині пусті? Показала б я вам свою передшлюбну інтерцизу, то ви

за голову взялися б. Вбрання, білля, посуда, добре покійна мати про свою одиначку подбала».

«Не від мачухи і я, мої ви. Десять зразків такого перла в пуздрі залишила, як горох; рівні,

рівнесенькі, а блистять, як... Ой, Боже».

«Добре, що перел не взяли. Перли це сльози».

«Кажуть, не знаю. От жидівки кохаються в перлах - і нічого».

«Як нічого? Стільки літ скитаються по світі. Мало то, гадаєте, вилили сліз. Гонять їх з одної

країни в другу».

«І скрізь доробляються багатства».

«Бо то у багатстві щастя?»

«Всяко бува. Є, хоч бідні, а щасливі, а є й багачі безталанні, от хоч би покійний Кочубей».

«І його донька Мотря»...

Замовкли... Ніби тінь яка пустим полем майнула... мороз по спині пішов. Чути було зітхання

і придавлений плач.

«В сльозах біди не втопиш, - промовив Орлик, наблизившися до жіночого гурта. - Хлопець