З-під Полтави до Бендер. Крутіж

За той час Карло й Мазепа дійшли до Інгула і без перешкоди переправилися на другий бік.

Посувалися далі на захід у напрямі Бога. Змінявся краєвид. Розкішний наддніпрянський степ,

буйний і багатий у траву і в звіра, марнів і убожів.

Трава в якій міг сховатися їздець з конем, шуміла ген далеко за ними.

Увійшли в край, в якому й коня не було на чім попасти. Коні поверталися на схід і сумно

іржали, прощаючися з привітною землею. Тут голод шкірив до них зуби. Води також не було.

Люди й коні поспішали, щоб перед ніччю перейти пустиню.

Вечоріло, як від заходу стало повівати іншим повітрям.

«Бог недалеко, - сказав Орлик, прискакуючи конем до гетьманського возу. - Як ваша

милість накажуть: йти далі, чи розтаборитися тут, дожидаючи повороту пана Понятовського?»

Гетьман підвівся і глянув кругом себе: «До Бога ще малощо не дві годині ходи. Люди й коні

притомлені дуже. Спини похід. Якщо Понятовський надійде і скаже, що судна над Богом ждуть,

то двигнемося коло півночі й переправимося за Бог, як ні, то переночуємо тут. Москалів не

видно, а я боюсь, що без відпочинку люди погинуть. Дуже нас тая пустиня притомила».

Орлик почвалав конем від гетьмана до короля, і табор зупинився серед скучних, миршавою

травицею зрідка порослих піль.

Хіба стільки доброго, що ворога можна здалека зазріти, бо рівно тут, як на долоні, і піски

такі, що погоня ніяк не поспішить. Заки поспіє, можна буде добитися до Бога.

На щастя, і джерельце знайшлося. Та таке бідненьке, що треба було варту поставити, щоб

воду розділювати недужим.