Розділ «Володимир Уткін Людина без минулого»

З цими думками я прибув на Базу і виліз із капсули.

Наступної миті в ангар вбігли охоронники і націлили на мене променемети. Я відчув тільки перший удар. Болю майже не було. Скафандр упав, і я так і не знаю досі, чи я помер від удару променемета, чи замерз або задихнувся.

В інформарії я отямився патрульним. Пам’ять моя була при мені, а крім неї, я придбав безліч корисних знань. І найголовніше, мені довірили таємницю сигналу № 1.

Мені хотілось якнайшвидше почати нову службу, виконувати накази якомога краще. Це, звичайно, прищепили в інформарії. Однак я пам’ятав і заповіт Доглядача. Крім того, мої нові знання допомогли розібратися в тих відомостях про Мозок, які я запам’ятав механічно. Мене тягло до Мозку, а водночас я відчував потребу виконувати чиюсь волю. І коли надійшов наказ, я майже зрадів: більше вже вибирати не доводиться!

Ми вилетіли до однієї планети в сусідній з нами системі. Там почалися космічні перельоти, а наше начальство не хотіло, щоб хтось, крім нас, прибирав до рук інші планети. Ось ми й перехоплювали їхні кораблі, і якщо вони відмовлялися повертатись, просто знищували.

Що вдієш — наказ.

Усе йшло добре, аж поки сусіди не застосували свою нову зброю. Вона діяла на великій відстані і знищувала цілі кораблі. Ми передали ці дані в Мозок і одержали від нього наказ зруйнувати Космічний Центр планети. Довелося посилати десант.

Ми захопили один з їхніх кораблів, висадили екіпаж, а натомість завантажили десантників. Мене призначили Старшим. Висадились ми біля самого їхнього Космічного Центру і одразу ж вскочили в халепу.

Їх було багато, а нас — десятків зо два. Вони були у себе вдома, а ми зовсім не знали місцевих умов. Наші срібні скафандри виділялися поміж буруватої рослинності й правили за чудові мішені.

Я підхопив променемет і кинувся на найближчих стрільців. Але стріляти мені так і не довелося. Дивно вибухнувши, променемет випав з моїх рук, а коли я отямився, побачив низьке, без вікон, приміщення. Я лежав на якійсь канапі, прив’язаний до неї широкими еластичними пасами. Моє тіло обвивали безліч дротиків.

Біля стіни сиділо кілька тубільців. Вони дивилися на екрани, що мерехтіли на чорних стінах.

— Біоробот, — почув я голос, і один з тубільців кинув на мене швидкий погляд.

— А може, все-таки розумна істота? — висловив сумнів другий голос.

— Біоробот. Регенераційна здібність поза всякими межами.

— Ну, це ще не доказ, — втрутився третій голос, — мало якими препаратами його напхано.

— А пам’ять? У нього ж зовсім немає пам’яті дитинства. Ні, біоробот. Дуже вдалий. Можливо, скопійований з істот розумніших, аніж ми. Я давно підозрював. Самі вони не воюють. Воюють їхніми руками. Руками біороботів.

— Ну, а що нам з ним робити?

— Дослідимо мозок. Бачите, який запас. Для чого він? Мабуть, скопійований з дуже розвиненого. А використаний частково. Пам’ять вони стерли, бо вона їм заважала, а ці ділянки мозку не займали. Цікаво, для чого вони?

— Активізація?

— Так, на повну потужність. Нічого, він міцно збитий. Витримає.