Розділ «Володимир Уткін Людина без минулого»

— Чому мешканці планети самі не колонізують інші планети?

— Вони не можуть пристосуватися до нових умов. Ослаблено природний опір організмів. Штучна їжа, штучні умови життя…

— Отже, своє знищили, тепер грабують чужі планети?

— Інопланетна фауна і флора годують нас і дають матеріал для біокібернетичних машин…

— Досить. Можна повернути мені мою пам’ять? Всю? І пам’ять мого двійника? — спитав я.

— Тільки показати… — відповів голос.

— Гаразд, показуй.

Зовсім безшумно мені на голову опустився прозорий ковпак. Погасло світло, щось спалахнуло в мозку, і я побачив…

Блакитне небо з білими лапатими хмарами, зелений гай. Маленький хлопчик у смішному короткому вбранні, поруч білява жінка з червоними квітами. Вони тріпочуть на вітрі, мов полум’я.

При березі ріки — незграбний дерев’яний човен… Темний, затишний ліс. Багаття. Все швидше й швидше миготять видіння. Міста, люди, малята, зелень, багато зелені. Золоті вежі, алеї парку, що круто збігають до повноводої ріки.

Я сидів заціпенілий. Моя далека батьківщина!

Тепер я вже згадую сам. Яскраві пейзажі, буйна рослинність, дивні тварини. Інформарії. Бази. Мозок. І скрізь застиглі холодні обличчя моїх друзів по зброї. Вони не роздумують. Вони не знають жалю й страху! Наказ є наказ. Вони виконують. А я? Хіба я не такий?

Довго я стояв, згадуючи. Що ж робити? Знов і знов народжуватись в інформарії, втрачаючи пам’ять? Вічно блукати? Бути слухняною зброєю, напханою раціональними знаннями! Для кого? Для невідомих мені створювачів Мозку? А вони спитали нашої згоди? А втім, спитали. Але хіба так питають? Можливо, просто не розуміють, як погано бути біороботом?

— Де зберігаються наші біологічні зліпки? — поцікавився я.

— В Центрі.

— Центр відновлює нас?

— Це нераціонально. Центр передає мені дані та команду Мозку.

— Але Центр може відновити?

— Авжеж.

— Навіть якщо тіло зникло?