Розділ «Частина третя»

– Я і мої друзі свого часу запропонували вам послуги, як представнику німецької розвідки, але потім сталися події, з яких я зрозумів, що інша секретна служба дістала на нас такі самі права, як і ви. Чи так я зрозумів?

Юргенс посміхнувся»

– Так-так, далі…

– Мої припущення підтвердив містер Кліфтон, який піклувався про нас трьох… Ну, і, нарешті, ваш візит…

Юргенс відповів не зразу. Він поставив піалу і задумливо подивився у вікно.

– Ви правильно зрозуміли, – заговорив він після, довгої паузи. – Важлива кінцева мета, а які будуть союзники в боротьбі за її досягнення, питання не таке вже істотне. Німеччина залишиться Німеччиною. Після першої світової війни ми опинилися в такому самому становищі, якщо не в гіршому. А як повернулася справа? Кажуть, історія не повторюється. Дурниці!

Розмова затяглася. Юргенс відпустив Ожогіна тільки на початку п’ятої.

– До повернення Раджимі я б вам не рекомендував зустрічатись з Ризаматовим, – попередив Юргенс. – Він ще молодий, недосвідчений, і все можливо… – порадив він, проводжаючи Микиту Родіоновича. – Ну, а коли знову почуєте, що я покійник, – не дивуйтесь. До побачення!

Лише на другу добу, опівночі, Раджимі вдалося дійти до аулу, розташованого в прикордонній зоні. Давно тут не бував Раджимі, ой, як давно! На обрії, на світлому небі, вимальовувалися зубчасті обриси одного з хребтів – відрогів Копет-Дагу.

По вуличках села весело дзюркотів арик. Раджимі нахилився і припав пересохлими від спраги губами до води – вона була прохолодна, смачна. Напившись досхочу, він підвівся, витер мокре обличчя і поглянув навколо. Як змінилося селище! Скрізь ростуть сади, з’явилися виноградники, за кишлаком розкинулись безкраї бавовняні поля.

За півсотні кроків від кишлака стояв карагач, старий карагач, який багато дечого бачив на своєму віку. Він ріс тут і двадцять років тому.

Раджимі присів, сперся на його могутній стовбур, замислився. Все змінилося, крім цього карагача, все… Треба шукати Убайдуллу, прозваного за його довгі ноги Узунаяком. Скільки разів за своє життя Раджимі переходив на той бік, скільки разів повертався назад! А що йому все це дало? Немає в нього ні власної хати, ні родини, ні близьких людей.

Убайдулла-Узунаяк… Скільки тепер йому років? Коли Раджимі вперше вивів його на контрабандну стежку, Убайдулла мав двадцять років. Виходить, що йому тепер біля п’ятдесяти. Довгі ноги в Убайдулли! Важко було йти за ним по гірських стежках.

Останнього разу він бачив Узунаяка в тридцять сьомому році, його трусила пропасниця. Убайдулла виліз із своєї юрти, добрався за його допомогою ось до цього карагача, і вони довго сиділи вдвох, згадуючи минуле. Тоді Раджимі не сказав Убайдуллі, чого він приходив. Не сказав тому, що Убайдулла був хворий і ні до чого не здатний, а тепер… Тепер треба буде сказати.

Раджимі встав, відійшов і озирнувся. Величезна чорна шапка карагача зливалася з небом і немовби розчинялася в ньому. Раджимі пішов до аулу. На протилежному кінці селища гавкали кимсь розтривожені собаки. Прислухався. Виразно почув шум мотора. Він наростав, ставав гучнішим і вже заглушив гавкання собак. Світло фари полоснуло по дувалу, і Раджимі шмигнув у першу-ліпшу хвіртку.

Машина проїхала, залишивши за собою хмару густої-куряви, від якої на вулиці стало ще темніше.

Подвір’я Убайдулли він знайшов одразу. Воно як стояло четвертим від входу в селище, так і залишилося четвертим. А ось чинар тут був один, а тепер аж три. Раджимі ввійшов через незамкнену хвіртку на подвір’я, постукав у двері. Тиша. Постукав ще раз. Почулись якісь, звуки, і двері відчинилися.

Господар придивлявся в темряві до гостя і нарешті, сказав:

– Ой-є! Кіїк? Яким тебе вітром принесло?

Голос належав Убайдуллі. «Кіїк» – означає «гірський козел», і тільки один Убайдулла, учень Раджимі, колись називав його так.