Розділ «Частина третя»

– Ну, а тепер до побачення. Раджимі вас знайде… До речі, запам’ятайте: Раджимі – людина своя, йому можна вірити в усьому. Якби не він і… – Юргенс зробив невелику паузу, – і не ви, то я б, мабуть, не рискнув появитися в цих краях… Ну, всього найкращого! До скорої зустрічі…

Ожогін вийшов. Загув мотор. Машина круто повернула і за хвилину зникла.

… Юргенс не спав. Сидячи в зручній качалці, він поринув у спогади. Як був вражений під час зустрічі з ним Ожогін! З часу його «смерті» минуло майже три роки. Взагалі тоді все вийшло непогано. Він сам підібрав покійника. Це було нелегкою справою: довелося облазити трохи не всі госпіталі, лікарні, морги, перш ніж вдалося знайти підходящий труп. Все інше не являло собою великих труднощів.

Дружина Юргенса тремтіла від однієї думки, що її Карл буде вважатися покійником, але потім примирилася. На другий день після похорону Юргенс відвідав кладовище, навіть сфотографував «свою» могилу.

Та хіба мало дечого траплялося в житті! От сьогодні він сказав Ожогіну, що Раджимі – вірна людина, що коли б не він, Юргенс не наважився б появитися тут. Він не додав: «появитися вдруге». Ожогіну цього знати не слід.

Карл Юргенс народився у 1891 році. Батько його був полковником артилерії. Після закінчення юнкерського училища Юргенса відправили на фронт і незабаром призначили організатором опорного розвідувального пункту, прикомандирувавши до штабу корпусу австро-угорської армії. Це було в 1914 році. З того часу Юргенс став розвідником.

21 серпня 1914 року зовсім несподівано на розташування австрійців обрушилися гвардійці однієї з дивізій, Преображенського і Семенівського полків. Юргенс потрапив у полон. Війна для нього закінчилася.

В числі інших полонених його відправили в одне з міст Середньої Азії. Військовополонені користувалися там відносною волею – їх відпускали до вечірньої перевірки з табору в місто. Чимало з них знайшли собі заняття, кожний по своїй професії.

У п’ятнадцятому році Юргенс познайомився з сином власника мануфактурного магазина Раджимі. Рухливий і завзятий, він ще тоді сміливо і безкарно проводив через кордон і назад контрабандистів. Раджимі допоміг Юргенсу втекти з полону. Діставши листа одного з сановників бухарського еміра до купців у Кабул, він повів Юргенса шляхом, уже пройденим такими ж втікачами значно раніше.

Юргенс добре пам’ятає цей шлях. Пам’ятає темну ніч, швидку і примхливу Аму-Дар’ю… Каюк, переправу, афганський берег… Прикордонний пункт… Ночівлю і перехід до міста Мазар-І-Шеріф. Ночували в напівзруйнованих караван-сараях. Грязюка, сморід, тіснота, паразити… Сухі коржі, шовковиця, урюк, кок-чай…

У Мазар-і-Шеріфі відпочивали дві доби, потім, у супроводі двох конвоїрів, взяли напрям на Кабул, через Таш-Курган і Кундуз-Дар’ю.

Камінна пустеля, скелясті стіни, провалля й міжгір’я, підйоми і спуски, дика, невідома природа Гіндукуша – і, нарешті, перевал, який підняв їх на висоту трьох з половиною тисяч метрів…

І тільки на підході до міста, назва якого в перекладі означає «квітка весни», стало веселіше на душі: вздовж дороги появилися розкішні фруктові сади й виноградники.

З Раджимі Юргенс розлучився в Кабулі. Минуло тридцять років, і ось вони зустрілися знову.

«Так, Раджимі – вірна людина, – ще раз подумав Юргенс і почав роздягатись. – З ним не пропадеш».

Юргенс і Раджимі сиділи на веранді, густо обплетеній хмелем. Вечоріло. З подвір’я линув запах м’яти й тютюну.

– Скоро осінь, – раптом сказав Юргенс, порушуючи ділову розмову.

Раджимі здивовано глянув на нього, трохи звів брови, зморщив лоб, але промовчав.

– Ви пам’ятаєте ту осінь у Кабулі?

– Пам’ятаю, – не розуміючи, до чого веде співбесідник, відповів Раджимі.