Розділ «Частина третя»

– А як справи з документами, які цікавлять наших шефів?

– Можу доповісти, – виявив готовість Раджимі.

Він підсунув крісло до качалки і, нахилившись уперед, потер свої вузькі руки з тонкими пальцями.

Казімір Станіславович курив, відкинувшись головою на подушку.

– Спочатку я мало надіявся на можливість виконання цього доручення, – почав говорити Раджимі тихим, вкрадливим голосом, – але потім, коли несподівано склалися нові обставини, я повідомив, що мета буде досягнута. Можу вам коротко викласти…

– Тільки не коротко, – перервав його гість. – Навпаки, якомога докладніше, щоб я все зрозумів. Це, можливо, головна причина мого приїзду сюди.

Раджимі часто закивав головою на знак згоди і продовжував:

– Тоді мені доведеться повернутись до далекого минулого… Ви, мабуть, пам’ятаєте, що в Самарканді поряд з магазином мого батька жив власник одного з бавовноочисних заводів. У нього була єдина донька, тоді ще дівчинка, на ім’я Соня. Вона частенько приходила до нас у магазин з матір’ю, була веселою і всім подобалась. Непомітно Соня стала гарненькою дівчиною і приблизно років у дев’ятнадцять вийшла заміж. Як говорили всі, вдало. Чоловік її, людина літня, колишній представник німецької фірми по переробці кишок, вважався багатієм. Я від когось чув, що він попався на валютних операціях і потрапив у в’язницю.

Час минав, я забув про існування Соні. І якось на початку цього року мене перед входом у кіно зупинила незнайома жінка: «Здрастуйте! Не впізнаєте?»

Я признався, що не впізнаю. Тоді вона назвала себе. Це була Соня. В короткій розмові вона підтвердила, що її перший чоловік засуджений, а вона вийшла заміж удруге. На цьому наша розмова закінчилась. А місяців через два тітка повідомила, що приходила Соня, дуже стурбована, хотіла побачити мене і обіцяла зайти в неділю.

Жінка, справді, прийшла. Хвилюючись, вона розповіла, що домашні обставини змушують її закласти свої цінності, які дістались їй у спадщину від бабусі. Соня розраховувала на мою допомогу. Вона, нібито, ні до кого іншого не зверталась. Я поцікавився, яка сума грошей їй потрібна. Вона назвала велику суму – двадцять п’ять тисяч. Я погодився. У мене були і є люди, які зможуть позичити таку суму за певний процент. Соня залишила мені цінності і навіть не попросила розписки. Тут були браслет з п’ятьма брильянтовими камінцями, по карату білої води в кожному, брильянтовий кулон у платиновій оправі, сережки і три золоті каблучки.

Гроші я дав Соні на місяць. Вона їх повернула своєчасно. Взяла цінності, а через тиждень прийшла знову, їй потрібно було ще двадцять п’ять тисяч. Я допоміг удруге. Вийшло так, що гроші я мав принести на квартиру сам. Я приніс і там познайомився з її чоловіком – Марком Аркадійовичем Мейєровичем. І що б ви думали, ким він виявився?

Заволоко знизав плечима.

– Він виявився, – поважно і спроквола сказав Раджимі, – комерційним директором того самого заводу…

– Який нам потрібен? – перебив Заволоко.

– Цілком вірно, – підтвердив Раджимі.

Казімір Станіславович енергійно підвівся з качалки і відштовхнув її ногою.

– То це ж напрочуд вдало! – сказав він.

– Я теж так подумав, – ствердив Раджимі, улесливо посміхнувшись, – а тому й повідомив, що мета може бути досягнута.

Заволоко заходив по кімнаті.