Розділ «Частина третя»

Так, старіючи, Раджимі став надто обережним. Почасти це правильно, і лаяти його не слід. Поспішність у серйозних справах неприпустима, але…

– Якщо ви певні, що грошей у них немає, – повагом, з притиском заговорив Казімір Станіславович, – не відкладайте розмови і беріть за горло. Церемонитись нічого.

– Я й не думаю, – відповів з посмішкою Раджимі, – але хочу спершу дізнатися, навіщо їм потрібні гроші.

– Розумна думка, ділова думка, – схвалив Заволоко. – Спробуйте дізнатись… А тепер скажіть, як мені побачитись з Ожогіним.

– Коли ви хотіли б?

– Завтра.

Раджимі на кілька хвилин замислився, пригладив рукою свою коротеньку борідку, наморщив лоб. Він вважав, що першу зустріч можна влаштувати поза квартирою.

– Ви маєте намір довго з ним розмовляти?

– Ні, – відповів Казімір Станіславович. – П’ять, максимум десять хвилин.

– Чудово. Тоді зробимо так. Ви пам’ятаєте будинок телеграфу? Я вам показував.

– Пам’ятаю.

Казімір Станіславович Заволоко вже непогано орієнтувався в місті.

– Без п’яти вісім ви підійдете до телеграфу. Побачите машину Абдукарима. Сідайте в неї. Рівно о восьмій в машину сяде Ожогін.

– А Абдукарим? – звів брови Заволоко.

– Абдукарим у цей час буде зі мною в чайхані. Я його затримаю хвилин на п’ятнадцять-двадцять.

– Можна й так, – погодився Казімір Станіславович. – Не забудьте тільки повісити на машину номер, відомий Ожогіну.

… На другий день Микита Родіонович одержав телеграму за підписом «Рамі». В ній говорилося:

«У мене сьогодні день народження. Буду радий бачити вас о пів на восьму».

Точно в строк Ожогін прибув на квартиру Раджимі. Той вийняв товстий кишеньковий годинник і, поглядаючи на циферблат, м’яко, але водночас вимогливо сказав:

– Рівно о восьмій, не раніше й не пізніше, підійдіть до телеграфу й сідайте в машину Абдукарима. У вашому розпорядженні двадцять вісім хвилин. Вистачить?