Розділ «Частина третя»

– Помічником, – відповів Алім.

– Давайте сядемо, – запропонував Раджимі.

Трохи помовчали.

– Ваш старший друг уже діє, – сказав Раджимі, наважившись почати ділову розмову. – Настав час і вам діяти за його прикладом.

– Постараюсь зробити все, що від мене залежить, – відповів Алім, згадавши розмову, яка відбулася свого часу з майором Шарафовим.

Майор попереджав тоді, що лазутчики іноземної розвідки можуть нагрянути несподівано, а тому до цього весь час треба бути готовим і поводити себе відповідно до обставин.

– Багато на цьому підприємстві працює наших земляків? – спитав Раджимі.

Звичайно, Алім міг задати зустрічне питання: кого саме має на увазі Раджимі під словом «земляк», бо Алім ще не міг визначити, до якої національності належить його співбесідник, але він відповів:

– Дуже багато. Процентів шістдесят, а то й сімдесят.

– Це добре, – сказав Раджимі. – Ось ними в першу чергу ми з вами і займемось.

Намір його був зрозумілий: з’ясувати, скільки осіб з місцевих національностей зайнято на ГЕС, що це за люди, звідки вони, хто їх батьки, родичі, друзі; чи є серед них учасники останньої війни, – в даному випадку Раджимі цікавився тільки тими, хто був у полоні. Щодо них, треба було дізнатися про все, що тільки можливо: як вони потрапили в полон, як довго перебували в ньому, ким і коли звільнені…

– І вам, і мені зрозуміло, – пояснив Раджимі, – що завдання це відразу не виконаєш… Дійте поступово, але систематично, про все цікаве повідомляйте мене. Нам потрібно невтомно шукати людей для виконання наших завдань. Як ми їх використаємо – підкаже обстановка.

Алім кивнув головою.

Як хотілося йому зараз взяти цього жовтого, з пергаментним обличчям посланця іноземної розвідки, підняти в повітря і вдарити об землю!

Розмова тривала довго. Домовились, що за першою інформацією Раджимі з’явиться через кілька днів.

– Будемо сподіватись, що аллах допоможе вам, – сказав на прощання Раджимі. – Аллах – всемогутній паш заступник.

Алім ледве чутно скрипнув зубами.

Микита Родіонович старанно вивчав маленьку фотокарточку. З неї дивилася людина з великими лисинами на лобі, з короткою борідкою, яка на кінці трохи кучерявилася.

Ні, це обличчя йому незнайоме. Широкий крутий лоб і владні, різко окреслені губи, правда, когось нагадують, але кого саме – згадати не вдалося. Якби на обличчі не було темних окулярів, то, можливо, воно виглядало б інакше. Головне – очі, а вони сховані.

– Ну як? – спитав майор Шарафов.