Розділ «Частина друга»

Альфред Августович знизав плечима.

– Дістати паливо тепер нелегко, – сказав Абіх.

– Дурниці! – процідив крізь зуби Рудольф і, взявши в руку чемодан, підвівся. – Проведи мене, дядечку. Я прийду завтра, коли в будинку буде вже тепло. – І, ні з ким не попрощавшись, вийшов.

– Я задоволений, що все кінчилось благополучно, – сказав Долінгер, вислухавши доповідь Ожогіна і Грязнова. – Зараз зв’яжуся з паном Юргенсом. Прошу хвилину почекати.

Він залишив друзів і вийшов у другу кімнату.

– Я так і думав. Пан Юргенс викликає вас зараз же до себе, – повернувшись, сказав він.

Микита Родіонович подивився на годинник: стрілка підходила до десятої години.

– Вас бентежить час?

– Ні. Я підраховую, скільки ще годин нам доведеться ходити з порожнім шлунком, – грубувато відповів Ожогін.

Долінгер здивовано подивився на нього.

– Не розумію. Поясніть.

– Пояснювати особливо нема чого. Протягом двох днів у нас, крім кипятку, нічого в роті не було.

– Чого ж ви мовчали? Я вам зараз можу дати грошей. – І Долінгер сунув руку у внутрішню кишеню піджака.

– Це мало допоможе справі. На марки тепер важко щось придбати, тим більше продукти харчування.

– Тоді треба скористатися з візиту до пана Юргенса і доповісти йому про все.

Друзі розпрощалися з Долінгером і попрямували до Юргенса.

Дув холодний, поривчастий вітер; він шарпав поли пальта, проникав у кожну шпарку, намагався зірвати кепки.

Юргенс зустрів Ожогіна і Грязнова з незвичайною для нього гостинністю. Він посадив їх на диван, а сам сів поруч.

– Признатись, я подумав, що ви загинули під час, нальоту авіації… Ну, розповідайте, мандрівники, як справи?

– Погано! – коротко і похмуро кинув Ожогін.