Розділ «Частина перша»

– Дурниця! У нас ще є найсильніша секретна зброя…

– В існування якої ти і сам не віриш! – розсміявся Ашингер.

Юргенс прикусив губу і нічого не сказав, йому було прикро, що Ашингер говорить те, що він сам думає і відчуває. Ашингер доводив, що справа не в зброї, а в тому, що до війни з Росією Німеччина погано підготувалася. В сімдесятому році, перед франко-пруською війною, начальник німецької поліції Штибер розмістив по всій Франції до тридцяти тисяч своїх людей, переважно серед сільського населення. Тільки по кафе і ресторанах у нього нараховувалось дев’ять тисяч жінок-агентів. На початок війни чотирнадцятого року в одних лише готелях Парижа німці мали близько сорока тисяч розвідників, а в Росії на Німеччину працювала більшість німців, які жили там. Нараховувалось же їх тоді більше двох мільйонів. А з чим прийшли німці до цієї війни? Що вони мали в Росії? І чи можна назвати це доброю розвідувальною сіткою? Більшовики вчасно завдали міцного удару по гітлерівських кадрах.

Це не Західна Європа. Там шпигуни проникли в армію, в промисловість, до уряду, заволоділи газетами, стали господарями радіо.

За вікном почувся далекий гул моторів. Ішло, мабуть, велике з’єднання бомбардувальників.

– Не наші, – сказав Юргенс, підійшовши до вікна і прислухаючись.

Ашингер зблід.

Юргенс відійшов од вікна і розсміявся.

– Розумій як хочеш, а бомб я не переношу, – зніяковіло сказав Ашингер.

– Розумію… розумію, – сказав Юргенс. – Але не будемо, мій любий, продовжувати розмову на цю тему. У мене є пропозиція: їдьмо краще повеселитись.

Ашингер здивовано подивився на свого свояка: серйозно він говорить чи жартує?

– У такий час?

– Сьогодні ми живі, а завтра… хто знає? Треба брати від життя все, що воно дає…

Будинок стояв у глибині саду, заметеного снігом. Від хвіртки до нього вела добре втоптана вузенька стежка. Відкритий ґанок був обплутаний сіткою шпагату, по якому влітку, мабуть, плівся виноград.

Вже сутеніло. Юргенс і Ашингер вийшли з машини і попрямували в супроводі шофера по сніговій стежці до входу. Тут Юргенс щось сказав шоферу і відпустив його.

В кімнаті, освітленій трьома свічками в підсвічниках, на невеликому круглому столі стояли пляшки з вином, закуска. Біля стіни – ліжко, покрите мереживним покривалом; у кутку – етажерка з книгами. На окремому столику – радіоприймач.

Ашингер розглядав кімнату і задоволено потирав руки. Це не те, що на фронті.

Юргенс познайомив його з хазяйкою – жінкою років сорока восьми, яка відрекомендувалася Микитюк. Юргенс уточнив, що пані Микитюк походить з родини, розкуркуленої радянською владою. Дуже привітна з німцями.

Поки Ашингер розмовляв з хазяйкою, Юргенс підійшов до приймача і включив його. Виступав німецький радіооглядач – генерал Мартін Галленслебен.

«Погода на Східному фронті взагалі покращала, – говорив він, – установився сніговий льодовий покрив…»