Розділ «Частина перша»

– Господи! – майже вголос промовила Тряскіна.

– Що ти бурмочеш? – спитав Роде.

Серце у Варвари Карпівни завмерло.

– Нехай скаже, хто ці асенізатори. Нехай назве їх прізвища, – зажадав він.

Варвара Карпівна квапливо переклала. Арештований не знав прізвищ нічних гостей, і ніколи їх до того не бачив.

– Сволото, – прохрипів Роде, і його худе обличчя стало страшним. – Зараз ти в мене заговориш!

Він зупинився перед в’язнем і став повільно закочувати рукава мундира.

– Мені можна йти? – спитала зблідла Тряскіна і підвелася з стільця.

– Іди, – кинув Роде. – Зайдеш через десять хвилин – поїдемо.

Через десять хвилин вона відчинила двері.

Тюремник-гестапівець тримав рушник і лив гарячу воду на руки Роде. Роде з гидливою гримасою змив з пальців кров, змочив їх одеколоном і витер…

У сорок хвилин на першу від будинку гестапо від’їхала малолітражна машина. В ній сиділи Роде і Варвара Карпівна. Обоє мовчали. Жінка намагалася не дихати, щоб не видати свого стану. Від однієї думки, що швидко, через якоїсь півгодини, а може й менше, станеться щось страшне, неминуче, вона здригалася. Їй здавалося, що вона стоїть на краю безодні і якщо сама не кинеться вниз, її все одно штовхнуть туди. Чекати далі було нестерпно, і Тряскіна в думці квапила шофера. А машина, як на зло, ледве повзла, борсаючись по вибоїнах дороги.

Нарешті вона зупинилась. Варвара Карпівна швидким рухом руки змахнула сльози і витерла хусточкою обличчя. Шофер відчинив дверцята. До будинку лишалася сотня метрів. Роде відпустив шофера і наказав йому під’їхати через годину.

На стукіт ніхто не озвався. Роде постукав удруге – тиша. На третій удар озвався жіночий голос:

– Хто там?

– «Лейпціг», – хрипкуватим, надтріснутим голосом відповів Роде.

… Не більше як через хвилину в будинку пролунали один за одним чотири глухі постріли – наче хтось ударив кілька разів палкою по пружинному матрацу, а ще через хвилину з’явилися Тризна і Грязнов.

Не поспішаючи, вони пройшли деяку відстань по тротуару, а потім розійшлися в різні боки.

Юргенс устав з ліжка, як звичайно, о дев’ятій ранку і зайнявся гімнастикою. Він любив твердий розпорядок дня. Навіть війна і зв’язані з нею тривожні події не порушили його звичок. Служник ніколи не питав, що йому робити сьогодні, завтра, через тиждень… Він знав свої обов’язки, як таблицю множення, і виконував їх абсолютно точно.

В їдальні чекав сніданок.