Розділ «Частина перша»

Дід – батько Євгенії Дем’янівни, розбитий паралічем шістдесятидворічний старик – жив недалеко від них у власному будиночку.

Тризна неодноразово умовляв старого залишити халупу і перебратися до нього, але той навідріз відмовлявся. «Тут моя подружка померла, – казав він, – тут і я богу душу віддам».

– Чи зможе він Володю доглянути? – із сумнівом похитав головою Грязнов.

– Дати ліки і погодувати зможе. Старик він дбайливий і по хаті без сторонньої допомоги ходить… Ну, що ж, лізьмо до Леоніда, – зітхнувши, запропонував Гнат Несторович. – Женю, піди до хвіртки, подивись…

Леонід Ізволін зрадів приходу Андрія, бо давно вже його не бачив.

– Який тебе вітер приніс? – міцно потискуючи Грязнову руку, запитав він.

– Справи привели.

Андрій сів на тверду постіль Ізволіна і тільки тепер помітив купу вже надрукованих і облямованих акуратною вузенькою рамкою листівок.

«В Поліській області, – прочитав Андрій, – гітлерівці цілком знищили населені пункти: Шалаші, Юшки, Булавки, Давидовичі, Уболять, Зеленоч, В’язівці. В Пінській області лише в трьох районах спалено сорок три села і вбито чотири тисячі стариків, жінок і дітей. В селі Великі Мілевичі фашисти вбили вісімсот чоловік, у Лузичах – сімсот, у церкві села Хворостово під час відправи були спалені всі, хто там був, разом з священиком…»

– Мерзотники! – перериваючи читання, прошепотів Грязнов. – А про визволення Новгорода, Красного Села і Гатчини тобі відомо?

– Звичайно. В мене ж зв’язок з Москвою.

– А про другий фронт що там, в ефірі, чути?

Шкіра на чолі в Леоніда зібралася в зморшки.

– Поки що нічого… Але ми як-небудь здолаємо Гітлера і без союзників, – додав він.

– Безумовно здолаємо. – Андрій вийняв текст телеграми і передав її Леоніду. – На сьогоднішній сеанс.

Ізволін швидко пробіг текст очима і, присівши до столика, почав зашифровувати.

Андрій оглянув погріб. Все було як і раніше: в нішах лежали вибухівка, боєприпаси, капсулі, запальний шнур; на стіні висіли гвинтівка, автомати. Тільки в кутку він помітив щось нове. Там стояли великі червоні прапори на довгих древках.

– Для чого це? – поцікавився Андрій, звертаючись до Тризни, який сидів поруч з ним.

Але відповіді не було. Гнат Несторович, спершись ліктями на коліна і поклавши голову на руки, здавалося, дрімав, його великі, широко відкриті очі дивилися в одну точку. Може він думав про сина, який метався в гарячці, або про дружину, пригнічену нестатками і горем. «Зовсім погано», подумав Андрій і відвернувся.

В глибокій тиші чулося тільки постукування ключа передавача.