Розділ VII Експлуататори та експлуатовані

Даґні тепло глянула на нього:

– Дякую, Еллісе.

Усміхнувшись у відповідь, він пішов далі. Даґні простежила за ним поглядом аж до кінця мосту, звідки починався тривалий підйом до вишок.

– Схоже, він думає, що все тут належить йому.

Вона рвучко озирнулася. Позаду неї стояв Бен Нілі, тицяючи великим пальцем у бік Ваятта.

– Тобто – все?

– Вся ця залізниця, міс Таґґарт. Ваша залізниця. А може, й весь світ. Так він, здається, вважає.

Бен Нілі був опасистий дядько, з порожніми, але впертими очима на набрезклому лиці.

– Якого милого він тут швендяє? – запитав Нілі. – Наче всі, крім нього, бовдури і невігласи. Чванькуватий вискочень. Кого він із себе корчить?

– Забирайтеся під три чорти, – спокійно порадила Даґні.

Нілі так і не второпав, чому вона вилаялася. Та десь глибоко на споді, здавалося, він розумів причину: схоже, начальницю обурило те, що він занадто м’яко висловився щодо цього самозванця. Тож Нілі волів промовчати.

– Ходімо вже у вашу контору, – безнадійно і втомлено мовила вона, кивнувши на старий залізничний вагончик на пагорбі. – Накажіть комусь принести звіт.

– До речі, міс Таґґарт, про перекладини, – заторочив Нілі, щойно вони рушили з місця. – Ваш містер Коулман вважає, що вони цілком і цілком. Він не думає, що на них забагато кори. Я теж не розумію, чому ви вважаєте…

– Я вам наказала їх замінити.

Дві години потому Даґні вийшла з вагончика, вимордувана тривалими поясненнями, напучуваннями і неабиякими зусиллями, щоб опанувати себе і не зірватися, аж раптом на розбеханій ґрунтовці внизу побачила чорну, блискучу, новісіньку двомісну автівку – видовище рідкісне навіть для міст.

Уважно роззирнувшись, Даґні зойкнула, помітивши неподалік від мосту довготелесу постать. Це був Генк Ріарден; вона аж ніяк не сподівалася побачити його в Колорадо. З олівцем і нотатником у руках, він щось зосереджено рахував. Його одяг впадав у око не менше за автомобіль, і з тієї ж причини; вбраний він був у спортивний плащ і крислатий капелюх. І хоч поводився Ріарден цілком невимушено, перфектна якість і, вочевидь, захмарна ціна його одягу мали виклично недоречний вигляд серед нужденної юрми роботяг.

Втоми наче й не було; Даґні побігла до нього. Та згадавши, що після вечірки в нього вдома вони ще не бачились, зупинилася.

Помітивши її, Ріарден здивовано розвів руками, привітно помахав і пішов назустріч.

– Привіт, – мовив він. – Вирішила нарешті подивитися?

– Уп’яте за три місяці.