Розділ VII Експлуататори та експлуатовані

– Поясни, чому?!

– Дурнувате одоробло, невже ти й справді вважаєш, що це питання можна розв’язати проголосувавши?

Машина спинилася; Даґні вискочила з неї і кинулася бігти.

Трохи заспокоївшись, вона насамперед подивилася на своє взуття. Йшла спокійно і неквапно, відчуваючи холод тротуару через тонку підошву чорних атласних босоніжок. Відгорнула з чола волосся, – на долоні танули лапаті сніжинки.

Зараз, коли відступила несамовита лють, Даґні відчувала лише тоскну втому. Трохи гуло в голові; захотілося їсти, і вона згадала, що збиралася повечеряти на бізнес-раді. Не зупиняючись, вирішила, що краще обмежитися кавою, а потім повернутися на таксі додому.

Роззирнулася. Ніде не було видно жодної машини. Вона й гадки не мала, де опинилася. Загалом район справляв не надто хороше враження. З протилежного боку вулиці між будинками зяяла широчезна щілина; де-не-де світилися вогники у вікнах обшарпаних помешкань, кілька маленьких брудних забігайлівок було вже зачинено, а за два квартали від неї насувався туман від Іст-Рівер.

Даґні вирушила до центру міста. Попереду маячів темний кістяк будівлі. Колись тут були контори, а зараз крізь оголені конструкції та кути роздовбаної кладки просвічувалося небо. При каркасі, немов бадилина, що тягнеться до неба з-під мертвої скелі, тулився невеличкий генделик. В чистих вікнах яскраво горіло світло. Вона ввійшла.

Всередині був блискучий шинквас, облямований хромовою смужкою. Пахло кавою. За рундуком сиділи кілька волоцюг, а при ньому порався літній здоровило у бездоганно білій сорочці з засуканими по лікоть рукавами. Даґні огорнула хвиля теплого повітря, і вона нарешті зрозуміла, що страшенно змерзла. Якомога щільніше закуталася в чорну оксамитову накидку і сіла на високий стілець.

– Кави, будь ласка.

Присутні байдуже на неї дивилися. Їх геть не дивувала вбрана у вечірню сукню жінка, що прийшла випити кави в дешеву забігайлівку. Втім, зараз нікого нічого не дивувало. Господар незворушно взявся виконувати її замовлення; проте крізь його байдужість проступало мовчазне співчуття.

Даґні не могла вгадати – працюють чи жебрають присутні тут люди; ні в поведінці, ні в їхньому одязі не було жодної різниці. Господар поставив перед нею філіжанку кави. Даґні обхопила її обома долонями, тішачись, що може нарешті погріти руки.

Роззирнувшись, вона звично прикинула, скільки і чого можна купити в цій харчевні за десять центів, і потішилася.

Перевела погляд від блискучої, з нержавійки, кавоварки до чавунної сковорідки, потім – до скляних полиць, до емальованої мийки, до хромованих лопатнів міксера. Господар почав готувати тости. Даґні задоволено простежила за низкою скибочок, що повільно повзли по вузькому конвеєру повз розжарені нагрівачі. Аж раптом помітила тиснений на тостері напис: «Марш», Колорадо.

Її голова знесилено впала на руку, що лежала на шинквасі.

– Даремно, мадам, – пробубнів дідуган, який сидів найближче.

Вона підняла голову і всміхнулася – і до старого, і до самої себе.

– Справді?

– Так. Забудьте про це. Не варто себе дурити.

– Чим?

– Тим, що гріш усьому ціна. Скрізь, шановна, лише кров і бруд. Не вірте мріям, якими вас годують по самісінькі вуха, і буде вам щастя.