Розділ VI Некомерційне

Стояла, піднявши голову, як шефиня. Ріарден окинув її поглядом; здавалося, уся Даґні – від кінчиків пальців і до обличчя, – була гола, не беручи до уваги металевого браслета.

– Вибач, Генку, – мовила вона, – але я мусила це зробити.

Його погляд не виказував жодних почуттів, хоча їй раптом здалося, що дуже добре відчуває його емоції – Ріарден хотів дати їй ляпаса.

– В цьому не було потреби, – кинув холодно та й пішов собі.

Пізнього вечора Ріарден увійшов у спальню дружини. Вона ще не спала. На нічному столику горіла лампа.

Ліліан лежала у ліжку, схилившись на блідо-зелені лляні подушки, в атласній блідо-зеленій піжамі, яку вона носила з бездоганною довершеністю манекена; здавалося, що глянцеві брижі перекладено цигарковим папером. Світло з-під абажура кольору яблуневого цвіту падало на стіл, де лежала книжка, стояв фужер із фруктовим соком та срібне туалетне начиння, блискуче і рівненько розкладене, мов інструменти на хірургічному столі. Її руки мали порцеляновий відтінок. Губи – ледь підведено блідо-рожевою помадою. Вона геть не здавалася втомленою після вечірки – жодних ознак виснаження. Спальня була зразком дизайнерського мистецтва, що ніби зображав даму, яка зібралася відпочивати. Бракувало хіба що напису: «Прохання не торкатися».

Він досі був у смокінгу; краватку послаблено, пасмо волосся спадало на чоло. Вона глянула на нього без подиву, бо знала, чого варта була йому остання година у залі.

Він мовчки глянув на дружину. Ріарден уже давно не заходив до неї в кімнату, і зараз шкодував, що зробив це.

– Генрі, хіба людям не варто спілкуватися?

– Як хочеш.

– Я хочу, щоб ти прислав котрогось зі своїх блискучих заводських майстрів оглянути нашу піч. Вона зламалася під час вечірки, і Сімонс добряче поморочився, перш ніж знову її ввімкнув… Місіс Вестон вважає кухарку нашим найкращим надбанням, бо їй дуже сподобалися страви… Бальф Юбанк сказав дуже кумедну річ, мовляв, ти нагадуєш йому хрестоносця, в якого замість плюмажу – дим із заводської труби… Добре, що тобі не подобається Франциско д’Анконія. Не перетравлюю його.

Він не пішов негайно геть, не намагався пояснити мети свого пізнього візиту, маскувати поразку чи визнавати її. Йому раптом стало байдуже геть усе – що вона думала, про що здогадувалася, що казала. Він підійшов до вікна і подивився надвір.

«Чому вона вийшла за мене?» – подумав він. Ріарден не ставив собі цього запитання вісім років тому, коли вони одружувалися. Зате потім, у моменти нестерпної самотності, він часто думав про це. І не знаходив відповіді.

Річ була не в становищі чи грошах. За походженням Ліліан була зі старовинного роду, а хоч її родину не можна було зарахувати до найвидатніших, а їхні статки були доволі скромні, та того цілком вистачило, щоб Ліліан могла обертатися серед вершків Нью-Йорка, де вони з нею і зустрілися. Дев’ять років тому він з’явився в місті, наче вибух, у промінні успіху «Сталі Ріардена»; успіху, який усі експерти вважали неможливим. Найдужче всіх вражала його байдужість.

Усі очікували, що він намагатиметься купити собі шлях у вищий світ, і вже передчували, з яким задоволенням дадуть йому відкоша. В нього не було часу помітити розчарування цих людей.

Неохоче відвідав декілька публічних заходів на прохання людей, які шукали його прихильності. На відміну від них, Ріарден не знав, що своєю ґречністю і ввічливістю робить послугу типам, які хотіли його образити і які стверджували, що ера досягнень минула.

У Ліліан його привабила її штивність, точніше – невідповідність між її строгістю та поведінкою. Він сам нікого не любив і не сподівався, що хтось полюбить його.

Він захопився виставою, влаштованою цією жінкою, яка вочевидь його домагалася, але якось вагаючись, ніби знехотя. Саме вона призначала йому побачення, а потім, не переймаючись його почуттями, поводилася сухо і неохоче. Мало розмовляла; огорнула себе серпанком таємничості, мовбито показуючи, що йому ніколи не вдасться подолати її погордливої абстрактності, її стриманої глумливості.

У нього було мало жінок. Він ішов до своєї мети, відкидаючи все зайве – і ззовні, і в самому собі. Життя його було схоже на вогонь, із яким Ріардену випало працювати; вогонь, що випалював усі домішки, весь бруд із розпеченого струменю чистого металу. Він не вмів захоплюватися чимсь наполовину.

Часом його охоплювала така несамовита жага, якої нездатна була заспокоїти випадкова зустріч. Рідко, лише кілька разів за життя, Ріарден гамував цю пристрасть за допомоги симпатичних жінок. І щоразу залишався самотній серед лютої порожнечі, бо шукав якусь незнану перемогу, а здобувався лише на швидкоплинну насолоду, чудово усвідомлюючи, що для тих жінок він анічогісінько не важить.