Розділ VI Некомерційне

Коли він похапцем збирався додому, секретарка запхнула листи йому в кишеню. Вже вдома, перевдягаючись, Ріарден кинув їх на комод. На підлогу випала газетна вирізка з сердито обведеною червоним олівцем назвою: «Вирівнювання можливостей». Він якнайшвидше мав її прочитати, бо навколо цієї теми останні три місяці точилося забагато розмов, – зловісно забагато. І він її прочитав – під звуки голосів та удаваного сміху, які нагадували йому про те, що гості вже сходяться і що вечірка почалась. Отже незабаром, зійшовши вниз, він відчує сповнені гіркоти і докорів погляди членів своєї сім’ї.

В передовиці йшлося про те, що в часи скорочення виробництва та ринку, коли неможливо заробити собі на нормальне життя, несправедливо одній людині володіти кількома комерційними підприємствами, адже інші не мають жодного; що згубно дозволяти кільком суб’єктам нагромаджувати всі ресурси, позбавивши шансів решту підприємців; що конкуренція дуже важлива для суспільства, обов’язком якого є стежити, щоб ніхто не піднімався вище за середній рівень, опиняючись поза конкуренцією. Автор статті передбачав успіх запропонованому біллю, що забороняв суб’єктові чи корпорації володіти більш як одним промисловим концерном.

Веслі Мауч, представник Ріардена у Вашингтоні, порадив йому не перейматися. «Боротьба буде запекла, – сказав він, – але законопроект відхилять».

Ріарден аніскілечки не розумівся на таких битвах, тому доручив їх Маучу та його штабові. Він ледве встигав переглядати звіти з Вашингтона та підписувати чеки, потрібні Маучу для його роботи.

Ріарден не вірив, що білль може пройти; не міг цього навіть припустити. Живучи в чистій реальності металів, технологій, виробництва, він був щиро переконаний, що людині варто мати справу лише з раціональними речами, а не з божевільними; слід шукати правильний розв’язок, бо cаме правильна відповідь завжди перемагає; що безсенсове, хибне, моторошно-несправедливе – не здатне на успіх, воно може лише самознищитися. Тому битва проти такого законопроекту здавалася Ріарденові безглуздою і ганебною, наче конкуренція з людиною, яка розраховує склад сталевих сплавів за допомогою нумерології.

Ріарден спробував собі нагадати про небезпечність цієї теми. Але відчайдушний вереск найістеричнішої газетульки не викликав у нього жодних почуттів. Натомість щонайменша зміна в характеристиці ріарден-металу під час лабораторного дослідження спонукала тривожно зриватися на ноги.

У нього більше ні на що не було сил.

Він зіжмакав вирізку і жбурнув її в кошик для сміття. Відчував, що його накриває важелезна втома, якої ніколи не мав на роботі; виснаження підстерігало і заскакувало його саме тоді, коли відволікався на щось інше. Ріарденові здалося, що він не спроможний зараз ні на що, крім як упасти і заснути. Сказав собі, що мусить з’явитися на вечірці, що його родина має право вимагати від нього цієї поступки і що він повинен навчитися поділяти їхнє задоволення – не заради себе, заради них.

Він і гадки не мав, чому цей мотив його не спонукає. Впродовж усього життя, коли він був упевнений у правильності обраного вектора, бажання дотримуватися його з’являлося автоматично. Що з ним коїться? – дивувався Ріарден. Немилосердний конфлікт почуттів, нехіть дотримуватися правильних рішень – хіба це не формула морального занепаду? Визнавати власну провину, не відчуваючи нічого, крім холодної глибокої байдужості – хіба це не зрада рушіїв його життєвого курсу та його гордості?

Не гайнуючи часу на пошуки відповіді, він закінчив вбиратися – швидко і безжально.

Ріарден, не згинаючи спини, владно і неквапливо спускався сходами у вітальню. Висока постать із бездоганно-білосніжною хустинкою в нагрудній кишені антрацитового фраку, рухалася природно і чинно, як і належить великому підприємцю. Запрошені літні дами нестямилися з утіхи.

Ліліан чекала на нього внизу біля сходів. Аристократичні лінії лимонно-жовтої вечірньої сукні в імперському стилі підкреслювали граційність її тіла; вона мала вигляд режисера, цілком задоволеного дійством.

Ріарден усміхнувся – йому подобалося бачити дружину щасливою. Це хоч якось виправдовувало цю вечірку.

Але наблизившись до неї, він вражено завмер. Ліліан завжди зі смаком добирала прикраси, ніколи не зловживаючи кількістю. Проте сьогодні вона влаштувала справжню виставку: діамантове кольє, сережки з брильянтами, різноманітні каблучки та брошки. На тлі немислимої кількості цих коштовностей її руки і плечі здавалися неприродно оголеними. Лише на правому зап’ястку красувався браслет із ріарден-металу. Поруч з іскристими брильянтами він скидався на потворну цяцьку з копійчаного рундука.

Перевівши погляд від браслета на обличчя Ліліан, Ріарден побачив її очі: прищурені та зосереджені, вони немов дивилися в себе, намагаючись щось приховати.

Йому раптом захотілося здерти браслет з її руки. Натомість, підкоряючись бадьорому голосу, що вітав чергову гостю, він ґречно вклонився новоприбулій вдові з пісним обличчям.

– Людина? Що таке людина? Жалюгідна жменька хімікалій, наділених манією величі, – звернувся доктор Прітчетт до гурту гостей у протилежному кутку кімнати.

Потім узяв двома пальцями канапку з кришталевої тарелі; не кусаючи, цілою, закинув собі до рота.

– Метафізичні претензії людини сміховинні, – продовжив він. – Нікчемна дещиця протоплазми, нашпигована мізерними і вбогими концепціями та потворними емоціями, яка уявляє себе важливою! Як на мене, в цьому зосереджено все світове зло.

– Але, професоре, чиї, на вашу думку, концепції не вбогі, а емоції не огидні? – серйозно і щиро поцікавилася дружина власника автомобільного заводу.