Розділ I Мелодія

– Джиме, ти знаєш, про що я. «Ріо-Норте» – кінець. Ця колія зносилася. Геть.

– Ми покладемо нові рейки.

Едді Віллерс ніби й не почув:

– Колії – кінець. Немає сенсу пускати по ній потяги. Люди вже ними не користуються.

– У країні не існує жодної залізниці, що не мала б кількох збиткових гілок. Ми не виняток. Це загальнонаціональний стан… Тимчасовий загальнонаціональний стан.

Едді стояв і мовчки на нього дивився. Таґґарт не любив цієї Віллерсової звички: дивитися просто в очі. Великі блакитні очі Едді на квадратному обличчі пильно і здивовано визирали з-під білявої чуприни.

– Чого ти хочеш? – рубонув Таґґарт.

– Прийшов сказати про те, що ти мусиш знати.

– Про те, що в нас сталася ще одна аварія?

– Про те, що ми не можемо залишитися без колії «Ріо-Норте».

Джеймс Таґґарт рідко підводив голову; зазвичай він лише піднімав важкі повіки і дивився на людей з-під брили свого лисого черепа.

– А хто збирається втрачати цю колію? – спитав він. – Нікому й на думку не спадало її позбуватися. Мене обурили твої слова. Дуже.

– Але останні півроку ми не ходимо там за графіком. Ще не було жодного проїзду без дрібної чи великої аварії. Ми втрачаємо всіх вантажовідправників, одного за одним. Як довго це триватиме?

– Едді, ти песиміст. Тобі бракує віри. А це підриває мораль усередині організації.

– Хочеш сказати, що з «Ріо-Норте» нічого не зміниться?

– Я такого не казав. Щойно ми отримаємо нові рейки…

– Джиме, не буде ніяких нових рейок, – він стежив, як Таґґартові повіки повільно поповзли вгору. – Я щойно з офіса «Асоціації Сталі». Розмовляв із Орреном Бойлом.

– І що він сказав?

– Говорив півтори години, та не дав жодної чіткої відповіді.

– Нащо ти його турбував? Перше замовлення на рейки має надійти не раніше, ніж наступного місяця.